Лежить, не рухається…
Але врешті треба. Стає на рівні ноги, здіймає капелюх і, склонившись низько, майже дотикаючись капелюхом землі, іде так, в покорі схилений, просто проти неї.
– Туркине!
Вона побачила. Скорше, ніж гадав, пізнала по коні, серцем відгадала.
– Ти тут? – питає і вже дивується бровами. Все така, як завше, він се вже відчув.
– Добрий день тобі, Туркине, коли вже себе так звеш, – починає він і випростується проти неї. Може, хоч сьогодні буде вона інша.
– Я прийшла
Він упав, кланяється, мов перед царівною.
– Не кланяйся мені стільки, мені доста раз. Лиш моїй мамі кланяються більше. Її звуть панею.
– А тебе?
– Я – Туркиня!
– Чому ж вже так?
– В мене от, – каже і показує на золоті півмісяці в ухах, – турецькі ковтки.
– Хто тебе так охрестив? – питає.
– Люди в селі. Ти не чув про мене? – питає.
– Ні.
– Не буваєш в нашім селі в Б…?
– Бував щось разів кілька, звичайно ходжу більше на угорську сторону. Був раз і на храму в вашім селі, але тебе тоді не бачив.
– Або ти ніби знаєш? – каже і чогось заздалегідь усміхається.
– Чому смієшся?