Царівна (збірник)

Гриць лежить під лісом, виграє на своїй довгій парубоцькій сопілці довгі, тужні мелодії – а робота жде. Йому Туркиня запала в душу. Така вона пишна, така горда… така… хто вона така? Сам не стрічав її по селах ніколи між другими. Ще йде і до Настки, до якої так звик. І хоча таїть перед нею, що його серцю діється, йому добре з її спокоєм, з її розвагою та з тим, що вона не допитується, не судить, а сама лиш любить. Вона пестить його, тулить до себе, він піддається тому мовчки, а відходячи хіба скаже:

– Спасибі тобі, Насте, за твоє добре серце; тільки й мого добра, що ти одна на світі – колись відвдячуся…

– Гай, гай… – погрожує вона злегка, жартівливо і, усміхаючись, додає: – Як другу посватаєш…

. . . .

Але він мусить її ще де-небудь стрінути, годує він себе однією думкою, хоча добре тямить, що вона відкликувала лісом, що «не прийде». «Та – може… – думає, – може, таки раз ще «прийде». Тоді, останній раз, Бог її знає, за чим приходила в ліс з своєю матір’ю. А тепер, може, приведе її знов якась причина. Хоч раз ще. Лиш раз».

Та не така вдача в Гриця, щоб довго ждав, журився.

В дві неділі пізніше каже батькові, що їде на «хвилину» в сусіднє село, щоб оглянути коня якогось, що занедужав в його знайомого, а надвечір верне. «Їдь», – сказав батько – і він поїхав.

Їде він довший час вузькою каменистою сільською дорогою і бачить нараз білу стежку, що оперізує з західної сторони Чабаницю, прилучається саме тут, мов дрібний потік до ріки – до сільської дороги. Та його кінь мудрий. Ось він і не кермує ним, а вже завертає він сам на білу стежку з сільської дороги, вгору понад яр. Пнеться, садить пильним кроком, ніби гордується гарним їздцем своїм, а далі звільняє крок. Ось ще під’їдуть якийсь час, і стежка сховається в ліс.

Їдуть що їдуть, а нараз стали. Перед ними ще біліє біла стежка, але – «куди веде вона дальше? – питає Гриць себе, – відки вибігає? До кого належить? Ніколи не їздив нею дальше, не знає її добре. Чи не в третє село від їхнього, себто Третівки? А може, лиш на які полонини? А може, в тім селі за Чабаницею і вона живе? Гей, Туркине, обізвися, там живеш?»

Все одно. От, праворуч, високо на Чабаниці, саме ось над білою стежкою видніє той «Білий камінь»-велет, під яким бачив її останній раз. Може, вона знов сюди зайде. З лівої – яр-пропасть, звідти не надійде. За яром – стіна сусідньої гори, так само не прийде.

Далі він не їде. Нема, відай, і чого, була б вже тут була.

Стежка дедалі чи не вужча, і нема часу. Скорше вже буде її тут вижидати. З тою думкою прив’язує коня до деревини праворуч на Чабаниці, сам лягає коло його і лежить. Як вийде вона з лісу на білу стежку, щоб відтак, може, як тоді, полізти під «Білий камінь», він побачить її зараз здалека. Буде йти проти нього, якщо в яр не спуститься. А там чого? Значить, хоч сяк, хоч так, він її догляне.

Кінь поскубує траву, а він лежить, прилігши плазом до землі, саме почерез стежку, спустившись геть аж над край пропасті; лицем же звернувся за стежкою до лісу. От і мусить її вже здалека бачити, як буде сходити до нього стежиною, мов східцями з лісу, крок за кроком… Гей, Туркине!.. я тут!

Жде…

Лісом іде легкий шум.

Колишуться ледве замітно ширококрилі смереки. Щось шепочуть, перешіптуються – урочисто настроюються. Здавалося, святкують… А там вдолині, в пропасті, журчить потік, щось і собі приповідає…

Гриць роззирається, чигає, засягає гострим молодим оком своїм, мов яструб, у саму глибінь лісу. Довго-предовго, терпливо дивиться, надслухує, чи не почує шелесту кроків яких, і дослухався, врешті, чого ждав. З лісу просто стежечкою до нього, може, двісті кроків перед ним, спускається легко, без шелесту… сама-саміська вона!

«Тихо!!» – неначе наказує деревина вокруги і сама лиш тихо колишеться: вона йде.

І справді – вона йшла.

Вона не дивиться ні вправо, в пропасть, ні вліво, на Чабаницю з «Білим каменем», ні рівно вперед себе, де плазом почерез стежку простягнувся він, мов змій, – а дивиться на свої ноги і йде. Пристроєна пишно, в шовкову спідницю, стан, мов тростина, гнучкий та тонкий. А личко між маками червоними, великими маками, а з-під них золоті ковтки-півмісячики. Туркиня.

Скрикнув би – та боїться. Вона зараз щезне… В нім аж серце б’ється.