– А чому би ні?
Він уразився.
– Гляди, – каже і морщить брови, – щоб часом люди не посміялися з тебе.
– З мене ні, – каже вона певно і гордо.
– Ов-ва! – наслідує він її.
Вона не зважає.
– А про тебе я, здається, чула, – обзивається відтак, – та лиш не бачила і не знала, як тебе звуть.
– Гриць, – каже на те він.
– Ти вже це казав, – відповідає. – Але ваше село велике і багато людей так зветься.
–
Вона підсуває мовчки чорні свої брови і дивується його словам.
– Нічого. Будемо любитися.
Вона мовчить, а відтак обзивається:
– Чи ти також посвистуєш собі з тих дівчат, яких перестаєш любити?
– А що, – відповідає він. – Буду плакати? Хіба за тобою плакав би – бо ти он яка красна!
Вона подивилася на нього великими очима, а відтак, мов несвідомо, хапається за червоні маки і, витягаючи їх мовчки з-за ух, опускає на землю.
– А що роблять ті, з яких ти посвистуєш? – питає далі і впиває вигребущо в його лице свої чорні очі.
– Або я їх маю вчити? – відповідає. – І в них є свій розум, як і в мене свій. Мене ніхто не вчить. Неук я.
– Хіба ідуть світами, – каже задумливо, півголосом.
– Не журися ними, – потішає і, приступаючи до неї близько, заглядає їй мило в очі.