Царівна (збірник)

– Ти багате знаєш…

– Хоч не так багато, а що треба – знаю.

– То скажи ж. Чи вже всі такі, як один той був?

– Котрий?

– Що ти його любила, а він тебе… зрадив, свиснув за тобою?

Мавра дивиться на дівчину, мов на малу дитину, прижмурюючи очі, і відповідає:

– Хіба відтепер вродиться, що такий не буде.

Тетяна неначе умліває на ті слова. Сідає мовчки знов на лаву і більше не питає.

Зате Мавра не мовчить.

– Доньцю! – каже нараз і дивиться пильно на дівчину. – Чому ти від якогось часу забуваєш про стару Мавру? Га-а?

Тетяна стискає зуби.

– Не любиш її вже?

– …Люблю.

– А більше нікого не полюбила? Г-а-а? – питає і пакає з люльки, а чорними очима пронизує біле лице тої, що «одну»її любить.

В Тетяні на той запит щось буриться, щось здіймає гордо голову, що досі перед старою слухняно хилилося, корилося, мов перед невидимою чорною силою, що намагалося взяти верх над нею.

– А хоч би й полюбила? – питає нараз і дивиться неустрашно просто старій ворожці в очі.

– Тоді не вір!

– А як повірю?

– То відтак не жалуй! – Останнє слово вимовляє Мавра майже з погрозою.

– Я не пожалую.