Царівна (збірник)

– А донька? – питає.

– За жодного не хоче й чути. Досі відмовляє всім як одному, – розказують. – Каже, що не «по душі» і не хоче.

– От жвава, що й бідних любить, – вихопилося якось Грицеві з уст.

– Та яке там вже «любить»! На жодного, а на бідного вже й тільки не дивиться.

– А гарна яка? – допитує далі Гриць, вдаючи, що не знає дівчини.

– Сам вже придивися, – подають у відповідь. – Поклонися їй низько, поглянь на брови, тоді осудиш власними очима, хто така Дубівна, хто така Туркиня.

В Гриця аж загоріло в душі. От його Туркиня – спалахнуло в думці. Добре кажуть: на жодного не гляне. На нього вона дивиться, ота Дубівна, до нього ласкава, прекрасна та Туркиня.

Дивиться? Грицю, Грицю… уважай, що дієш! «Гадаєш, я зараз для кождого?» – пригадуються йому її слова.

«Я не для кождого…»

Та Грицеві байдуже про слова дівчини. Він її любить. І щось здіймає в молодому хлопцеві гордо голову, неначе упоминається про своє право… а все інше йому байдуже. «Для кождого, не для кождого, а його вона буде! Ще не було такої, що йому оперлася б». І їде Гриць впрост відважно сам до Іванихи Дубихи. Хоч побачить Тетяну, слово-два спитає. Може, вийде з хати…

. . . .

Вийшла Туркиня, спаленіла і зчудувалася бровами. З шапкою в руці стоїть Гриць перед нею.

– Я прийшов, Туркине, – каже він покірно.

– Гаразд, – відповіла вона і всміхнулася очима. А за нею мати – висока, строга… в чорному одіта.

– В яких справах, молодий ґаздо? – запитала сухо і прошибла холодним оком Гриця і доньку.

– Не питали зранку люди тут за ним?

– Не питали, – ще зимніше відказала.

– Чоловік та й жінка…

– Не питали, кажу! – З тим і обернулася і ввійшла у хату.

– І ти, донько, входь, надворі не гайся! – так прийняла його Іваниха Дубиха – і більше її не бачив.

– Іду, мамцю… – обзивається слухняно Тетяна, а сама з місця не рушається.