– Чи підеш за мене?
– Як захочу, піду.
– Ов-ва? – наслідує її знов.
– Ов-ва! – обзивається вона згорда, не споглянувши на нього. Нараз додає спокійно: – Іди собі!
– Піду, коли схочу, не розкажеш мені, хоч ти і Дубівна!
– А мені ліпше, як тебе не бачу, – обізвалася вона зі спущеними вділ очима. І з тими словами завертається, іде.
– Туркине! – кликнув він з жалем, благаючи, а за хвилю опиняється коло неї. – Зозулько!
– Хочеш
– Туркине!
– Іди собі! – майже молить. – Мені тужно, мені тяжко. Мені сто раз ліпше, як тебе не бачу. Грицю! Іди, іди собі! Мені так тяжко… іди!
– Дурна ти! – обзивається він.
– Гадаєш, я не кажу правду? – відповідає і, станувши близько перед ним, дивиться великими щирими очима з блідого свого лиця, і ще й додає: – І не вижидай мене більше, бо я вже не прийду.
– Прийди, прийди, зозуле! – просить він покірно і схиляється низько перед нею. – Прийди і закукай тут лісом, а я буду тут ждати.
Нараз, поки він спостеріг, спам’ятався, вона відвернулася живо від нього і, не оглянувшись більше ані разу, розділила смерекові галуззя, пурхнула між них, мов та птаха, і зникла… неначе її й не було.
Він не смів чомусь піти за нею. Згадав її матір-паню, не хотів і її дразнити і остався, де стояв. Відтак вернув до коня, обняв, мов товариша, за шию, зітхнув, пождав коло нього хвилину, а потім, не надумуючись довго, протяжно свиснув…
Слухає…
Легкий-легесенький, ледве замітний шум колишеться воздухом, наказує мовчання…
Все мовчить, вижидає.
Збігла надолину додому, задихана, зворушена, кинулася перед святі ікони і молиться: «Господи, мені смутно! – жаліється, затискаючи, мов удержуючись від плачу. – Господи, мені смутно… Чому мені смутно?»
ebooksa