Царівна (збірник)

– Любитеся потай з чорнобривою? – спитав.

– Сходимося все в лісі. До хати стара ще не приймає, чигає над нею, як вовчиця, навіть говорити не хоче! Тож ми лісом криємося.

– Зле, хлопче, – перестерігає знов старець і тоне в якихось думках. – Зле. Стережись. Світом ідуть прокльони, може, й тебе хтось з жалю за нею проклясти.

– Але-бо і красна! – пояснює Гриць, не зважаючи на слова старого, і, станувши блискавкою на ноги, суне з чола свавільно капелюх набік. – За нею всі хлопці гонять. Але я, татку, – додає гордо і щиро, неначе вдоволяє щось у собі, піддаючись його бажанню говорити, – я один буду її мати. Красна, – кажу, – і як дика коза шмигає по лісі; ми тут і любимося.

– А я, синку, тобі лиш одну раю, – обізвався знов старець, опершись перед молодим на палицю, і думав. – Одну, та щиро любити, двох не голубити. Воно потягає гріх за собою, аби як чоловік себе хоронив. – І зітхнувши якось тужно, він нараз спитав: – Як їй на ім’я?.. Не з циганів вона, коли чорнява?

Гриць розреготався.

– Ото вгадали! – кликнув. – Самі вилізли з шатра, та і другого би там упхали… – і знов розсміявся.

– Не глузуй з циганів! – остеріг старий якимось лиховісним голосом, – бо ще не знаєш, з якого й ти роду. Ади – в світ тебе тягне, дарма що хліба-солі маєш. А що далі буде, ти ще не знаєш. З лиця, – каже, – правда, ти білий, але хто твоя мати, хто був твій батько? Циган чи боярин – ти не знаєш.

Хлопець скипів.

– Мовчи, цигане! – кликнув. – І не обзивайся більше. Я як улючуся, скину тебе з гори, що й не стямишся.

Ади… – додав погірдливо. – Йому моя мати нагадалася. От-от! – і аж свиснув з якогось обурення. Але хутко успокоївся. – Моя чорнобрива любка, – додав, – се «Туркиня», діду. Знаєш її? Чув про неї? Ти, мов та сновида, по всім світі лазиш! – і знов розсміявся.

– Не знаю. Але, як хочеш, розвідаюся… і, може, ще тобі коли в пригоді стану. Але знати не знаю…

– Та вже ж… Вона з циганами не братається, – вколов Гриць бутно діда.

– Ні, – каже покірно старий, – лиш любиться.

Гриць не зрозумів і вмовк. Йому стало ніяково від циганових слів. Не зрозумівши їх, не хотів більше питати і чомусь споважнів.

– Коби я знав, коли будеш справляти весілля, я приволікся би, – заговорив ще покірніше дід. – Я здалека б, здалечку, синку, – тягнув чимраз покірніше, майже до землі склоняючись, – здалечку, здалечку… лиш дивився б і не надивився. Але де вже мені старому, та ще й бідному старцеві бачити, як жениться багатир з багачкою!..

– Восени, – перебив йому гордо Гриць, – сеї вже осені, – говорив мов до себе, – буду женитися. Прийди, як хочеш. Бідних у нас милують, чому б старого цигана ні? Зі скрипкою прийди…

Старець покірно склонився.

– Так я й хотів би.

Гриць стояв перед ним, молодий, красний, і дивився понад голову старця далеко вперед себе, над ліси і гори, неначе виглядав когось.