– Вийди, де лиш захочеш, я усюди прийду, або хоч до церкви, – просить Гриць, вклонившись знов покірно. – Разом посумуємо, разом поговоримо.
– Не вийду. Навіть і не жди, – відповіла твердо.
Він жде хвилину, мне шапку в руках, потім озивається:
– А в ліс весною прийдеш? – питає і з тими словами схиляється перед нею, дотикаючи сим разом шапкою самої вже землі.
– В ліс весною прийду. А тепер вертай.
– Як зазеленіє, – притримує Гриць, а сам аж губить очі на її чорних бровах, на усміхнених устах, на всій її красі.
– Як зазеленіє, – повторює вона і знов усміхається. Гриць кланяється.
– Спасибі, Туркине, що ти вийшла з хати, що сказала слово, спасибі ще раз.
– Спасибі тобі, що додержав ти слова – та проте вертай – мати не жартує…
Відлетів Гриць на чорнім коні, і тихо стало коло хати, лиш на часок, ніби десь на спогад там комусь, остався тупіт кінських копит у воздусі.
«В ліс весною прийдеш?» – повторює Гриць в себе вдома заєдно своє питання, тоне в нім, куди б не ходив, за що б не брався.
«В ліс весною прийду!»
«Як зазеленіє…»
«Як зазеленіє…» Господи Боже, от Туркиня і любить!
«Весно, прийди! – тужить, молить німо його молода грудь, зітхає гаряче його серце. – Весно, прийди!..»
Повеселів Гриць. Обіймає з потайного щастя синьооку Настку, тулить і голубить її. Вдоволяє батька-матір, а сам до себе усміхається. «В ліс весною прийдеш?» – питає його серце.
«В ліс весною прийду».
«Як зазеленіє?..»
«Як зазеленіє…»
Зеленійте, сосни!..
ebooksa