Та в тій хвилі пронісся звідкись понад верхи, як і перед двадцятьма роками, голос трембіти, смутний і протяжний.
Гриць спинився.
– Се на смерть? – спитав старець.
– Не знаю. Мабуть… – відповів хлопець і нараз прискорив кроку. Хоч і як він звик до звуків трембіти, любив їх, а в тій хвилі вразили вони його болюче.
Старець, не в силі держати з ним кроку, задихався і станув.
Гриць спинився на хвилину.
– Я лишу тебе, синку, верну в долину. Не годен, дальше.
– Ідіть, – відповів Гриць, – я спішуся… бо мене в полонині ждуть.
– Іди, синку, іди з Богом! – відказав старий. – Рад, що бачив тебе, а далі нехай орудує Божа воля.
– Побачите ще на весіллі, – потішив Гриць щиро, і нараз, мов на внутрішній приказ, зняв покірно капелюх і схилився низько перед старцем.
– Поблагословіть, діду, ще перед весіллям! – просив. – Хто знає, як випаде, чи вспієте на час прибути. Поблагословіть, ви старенькі.
Старець аж затрясся зі зворушення, захлипав.
– Благословлю тебе, синочку, – промовив розжалобленим голосом, – благословлю з усім добром і щастям
– Не забуду, татку!
І пішов Гриць. В душі ніс не то смуток-тугу, не то стісненну радість, а все з думками про весілля. Відтак станув і поглянув вдолину. Де був його – як називав себе – старий дід.
От був ще.
Старець сходив чимраз нижче, чимраз нижче між хати вдолину, доки не згубився цілком…
Неповорушно стоять гори навкруги, неповорушно густі ліси. Лиш хижуни, розпростерши крила, розкошують під небосклоном.
Минула вже перша весна, пишаються вже ліси, гори в ясній новій зелені – настає літо.
Вже четверта неділя, як виїжджає Гриць на своїм чорнім густогривім коні в ліс за Туркинею і не діждеться її. З надією виїжджає, з сумом вертає. Може, засватали її м’ясницями, думає часом неспокійно, а може, і віддала мати десь далеко звідси, а він нічого не знає, від нікого про неї не чує, – ніхто нічого не каже.
ebooksa