– Що визираєш? Над чим розважуєш?
Гриць здвигнув плечима.
– Я про чорнобриву, діду… – признався. – Так мене обмотала, що з гадки не сходить, та хто знає, чи буде моя…
– Якби я ворожбит, то поворожив би тобі, хоч би і на горбі, – відповів старий, притримуючи хлопця, щоб на нього надивитися. – А так хіба стану тобі, може, коли в пригоді… між дівчатами, щоб не дуже вже ними турбувався.
– Ов-ва!.. – закинув Гриць… – Мені їх не страшно. Зроблю, як схочу.
– То хіба заграю тобі на весіллі, поки умру…
– На весіллі, – повторив з вимушеним усміхом Гриць.
– Як Бог дасть.
– Може, й буду колись багатирем, – обізвався Гриць, – не знаю. Кажуть, багатству чорнобривої в нашім селі рівні нема, тому хто знає, чи за мене дадуть.
Старий зачудувався.
– Чим вона найбільше багата? – спитав.
Гриць видивився на нього.
– Чим? – а по хвилі розсміявся. – Чорними бровами… – відповів.
– Ой, як та чарівниця? – спитав.
– Чарівниця, діду.
– Стережися, сину… Чорні брови мають силу.
– Кажуть – мають, – обзивається Гриць і знов сміється. – Та я її не боюся, коби лиш за мене дала її мати…
– Чарівницям, кажуть, – пояснює далі поважно дід, – треба всю свою силу віддавати, інакше вони беруть верх над чоловіками; бодай в нас, циганів, стережуться їх.
– Я один не боюся їх – і все буду робити, як схочу. Грицеві не доросла жодна… зрештою і біляву маю… Не їм я піддамся, а вони… мені. – З тими словами став крутити вус і, ніби усміхаючись, чомусь чимраз більше поважнів.
Мов перед двадцятьма роками, коли Андронаті стояв з білим внуком на руках на верху, роззираючись по розкиданому селу, щоб доглянути хату багатиря, і не находив її, так, здавалося, глядів тепер сам Гриць надармо понад ліси і гори, ніби роззираючись за своєю долею, що мала йому прибути від одної з дівчат.