Царівна (збірник)

– Пусти! – домагається вона строго і звільняється, збентежена, з його рук, що ніби навіки взяли її в полон, інший рух забули.

– Туркине! – повторює він, не тямлячись з радості. – Я стільки разів тут наждався вже на тебе, стільки натужився за тобою, а ти аж тепер прийшла.

– Аж тепер, – повторює, сміючись, а відтак додає: – Тому й пусти, – і освободжується з його рук нетерпливо. – Я не йшла сама, – оправдується відтак квапно, – а йшла з одною жінкою (ніколи не могла перемогти себе про Мавру заговорити)… Цить, – додає потайно, півголосом, – вона ходить часом сюди і під «Білий камінь», і шукає там якогось зілля…

– Лиш тут най не йде! – перебиває він її і притискає знов до грудей. – Тут нехай не йде, бо зараз кину в яр. Нині неділя, ти врешті прийшла… діждався тебе, моя зоре, тож нехай не йде.

Вона дивиться на нього, підсуваючи чорні брови вгору, і, усміхаючись, питає:

– Ти, кажеш, ждав тут не раз вже на мене?

– Нині четверту неділю як жду.

– А я ходила по лісах, та все заверталася з дороги назад, не могла звернутися до тебе…

Він заглядає їй в очі, що ніколи не бачили зла і все дивляться просто та щиро, всьому чудуються, вірять…

– Зозуле ти! – каже, цілуючи її, і тулить, голубить її раз по раз до грудей. – Зозуле!

– Не могла, не могла, – впевняє далі, – маму вдолині я дурила, не сказавши по правді, чого йду в ліс, тому і сумління все здержувало…

– Любити, Туркине?

– Любити, Грицю.

– А он, бач, я можу.

– Любити і дурити?

– Дурити і любити! – відповідає, не надумуючись, і сміється.

– А я все вагаюся…

– Бо не любиш щиро, як я.

– Грицю!!.

– Туркине!..