Царівна (збірник)

– Все лісом? – питає вона, вагаючись пристати на те, і роздумує…

– Все лісом.

– А може, ні, – каже вона нараз бистро і, трутивши його від себе, відвертається живо.

– Туркине!

Вона не слухає – йде.

– Туркине!.. біжиш до свої матері?

– Біжу.

– Ов-ва!

Вона не обзивається, іде.

Він погнав за нею.

– Тетянко! – благає, – бач, вже й загнівалася. Вже скінчила любити? А я так довго ждав… застріль мене, щоб не тужив більше за тобою… буде тобі легше…

Вона оглянулася і стала. Через хвилю мовчить і морщить брови.

Він пожирає її очима, відтак тягне її мовчки востаннє на прощання до своїх грудей. Мовчки тоне вона в його любові і словом не опирається…

– Прийдеш знов? – шепче він пристрасно, благаючи, і всю душу вкладає в оце одно слово.

– Прийду.

– Пам’ятай!

. . . .

Коли опинився знов коло свого коня, не міг здержатися, щоб не обізватися ще хоч раз до неї.

– Лю-биш? – погнав його голос допитливо пустим лісом їй навздогін і жде…

З-поміж струнких високих смерек, здавалося, а заразом ніби на противній скелі, через яр, відбилося ясним відгомоном… «Любиш?»

– Лю-блю! – кликнув молодий голос могуче, а долетівши в глибінь лісу, на хвилину станув. Відтак, мов молодий мандрівник, добився чи не живіше через ліс до його слуху. «Люблю…» А добившись на місце, тут навіки вмер.