І чув я, Туркине, що Гриць тебе не любить, бо вже віддавна голубить другу.
Що тобі до нього, прекрасна Дубівно? Щоб молоду покинув, з тобою одружився? Таж тебе проклене не лиш молода, але і всі люди, хто про тебе вчує. Таж за тебе піде сміх і глум селом, і останеш зі смутком, як те марево.
І чув я, Туркине, що в тебе багатство, тож ти хлопців найдеш і без того Гриця. Молода Грицева – знай – на тебе плаче, жаль до тебе має, гірко проклинає. Гриць
І чув я, Туркине, все оце, що кажу, від тої білої Настки, котру Гриць бере. Сам їй жалувався, що ти лиху винна, що його манила, голову дурила.
Чорними бровами ніби ти строїлася, а з другої сторінки душу в нім двоїла. Лісами блукала, відгомоном гралася, а з другої сторінки блудом обдавала…
Тепер спам’ятався, тебе він цурається, чорних брів боїться, з ясними кохається. Не вийде вже до тебе більше і не жди, хіба що побачиш на чорнім де коні. Тоді відвернися, щоб люди не знали, що Гриця любила, другій відбивала.
А як не покинеш йому починяти, то знай, що й люди не будуть мовчати. Розійдеться неслава про ту чорнобриву, що Гриця з Настунею на все порізнила. Серце відібрала, душу роздвоїла – нечистою силою в горі утопила…»
– Так.
– Я, дід, всьому свідок. Перекажи, донько, оце тій Туркині, як її добре знаєш, що Гриць іншу має. На весілля просить, і я там іду. – І з тими словами дід скінчив, ждав. Тетяна зсунулася йому в ноги.
– Я, діду… Туркиня, – зойкнула і, обнявши його коліна, вмовкла, мов умліла.
Дід стрепенувся.
– Справді-таки ти? Чому ж ти зараз не призналася, що ти сама Дубівна, то, може, не був би тобі все переказував. І мав тебе за Дубівну, і не вірив. Але добре розповіли про тебе тії, що тебе знають. Подибав навіть тут, куди справляли. Гарна ти, Туркине, – жодне не збрехало. А за твою милостиню, що подала ти перед хвилиною, дід тобі зле віддячився. Але я не винен. Я нічого не знав.
– Ні, татку, – обізвалася врешті Тетяна, звертаючи до старого своє побіліле, мов замертвіле, лице, стискаючи з невимовним жалем його коліна. – Ні, татку, я не починяла, злого не робила. Гриця лиш любила… О, о, о! Ні, татку, ні, – майже стогне, молить, – се
Дід здвигнув плечима.
– Не знаю, донько, – відповів сухо. – Так мені казали. Не тутейший я. Я що знав, сказав. Мусив так.
– О, о, о! – простогнала Тетяна, мов підстрелена, все ще клячачи, і притиснула лице до дідових колін. – О, о, о!..
– Так, донько, – потвердив дід. – Се все правда, що переказує
– Ні, татку! – кличе, як перше, Тетяна з розпучливо-впевняючим голосом, і знов обнімає з невимовним жалем-покорою дідові коліна, мовби іншого руху не знала, мала перед собою святого і молилася до нього. – Ні, татку, не кажіть сього. Се
Старий зареготався.
– Кажеш – любить тебе? – спитав.