Царівна (збірник)

Тетяна підняла до нього, благаючи, голову, що в розпуці назад їй опадала. – О, любить, татку добрий, любить! – впевняла і наново, як перше, тулить і тисне розпучливо лице до дідових колін. – Мене одну любить, мене одну на світі. Сам мені казав, і йому я вірю. А заки сніг упаде, казав, будеш в моїй хаті. Я його Туркиня! – крикнула, розпростерши руки, і впала лицем до землі.

Дід підвів її.

– Не будеш, Туркине! – кликнув твердо. – В ній буде синьоока Настка, а Гриць, як тобі кажу, спрошує на весілля. Мене вже просив. Я до них іду. Встань, спам’ятайся, про Гриця не думай, не мути його щастя, бережись гріха – інакше побачиш!.. – І з тими словами, неначе піддаючись якомусь тайному приказові, помахав до неї з погрозою п’ястуком. Тетяна витріщилась через хвилю на нього з несамовито розширеними очима, однак, зрозумівши врешті його слова і його погрожуючий рух, нараз, мов змія, звинулася з землі і станула на ноги.

– Іди ти!! – крикнула нараз диким голосом, скипілим з раптової ненависті, неначе з його останнім словом опинилася вся погань світа перед нею. – Ти! – із тим словом трутила старого так сильно від себе, що він відразу упав. – Іди – ти!! Ти сам нечистий, що мене подибав. Грицю! – крикнула вслід за тим з усієї сили, мов не тямлячись з розпуки, і – розреготалася. – Грицю, я тут!

В діда спалахнули страшно циганські очі, і, піднявшись, він погрозив вдруге п’ястуком і бичем.

– Гай, гай! – крикнув, засапаний, і закляв тут страшно. – От що, чарівниця-відьма, – додав, – сама ти справедлива. Тепер се сам я бачу. Настка правду казала! Знай ти раз від неї, а другий і від мене. Гриць її посватав, а тебе лишає.

– Неправда, він мене любить! – кинулась на нього Тетяна з зворушення здичілим беззвучним голосом і такими ж очима, боронячись з усієї сили проти убиваючих, страшних слів старця.

– Тільки й твого! – кликнув на те дід і заллявся при тих словах гірким поганим сміхом. – Тільки й твого. Так, як його батько любив колись його матір, – додав з неописаною ненавистю. – Тільки й твого!

Тетяна, не зрозумівши всіх його слів, лиш останні, знов кинулась на нього.

– Іди ти! – крикнула і, підсуваючи високо чорні свої брови, підняла руки і указала на недалеку пропасть. – Іди! – повторила, – кинься там – і більше не вертай!

Старий витріщився з переляком на неї і, схилившись за бичем, що випав йому з рук, хотів її вдарити.

Але її вже не було – зникла. Лиш зі сторони, куди метнулася, зачув він розпучливі голосні слова: «Грицю!.. я тут». А відтак по хвилі прикрий довгий сміх…

. . . .

Задихана, без краплі крові в лиці, з блудними майже очима, з викривленими устами, впадає Тетяна до матері і кидається їй на груди.

– Мамо! – скричала погаслим чужим голосом. – Мамо, Гриць мене покинув, зрадив. Мене він любив, а з другою вінчається. Мамо! – кличе, не даючи матері опам’ятатися з своїх слів, і термосить її, не тямлячись, щосили. – Мамо! він двох нараз любив, слухайте, мамо!!

Іваниха Дубиха, що саме сиділа на лаві, побачивши нараз майже напівбожевільну доньку, лиш до стіни оперлася.

– Що за Гриць? – пішло глухе питання.

– Той, мамо, що раз зимою на коні тут був. Гарний такий! В лісі ми все сходилися; там ми любилися. Ліс один все знав. Гриць, мамо! – і розреготалася.

Стара підвелась важко.

– Так? – спитала, а потім додала: – Тобі він казав цвіту папороті шукати? – І, сказавши се, усміхнулась, мов останній раз в житті.

– Мамо!! – пішов окрик нечуваної розпуки на всю хату. – Мамо!