- Ми володіємо цим місцем вже двісті років. Це гордість серця вашого батька. Я не думаю, що він сильно заперечував би проти того, з ким одружиться Джим, аби тільки у нього були діти, які могли б продовжити.
Вона кинула погляд на благородний фасад великого будинку, а потім її очі пройшлися по англійському саду з італійським фонтаном, статуями, доріжками з трави і різнокольоровими квітами, поки вони не зупинилися на парку за ним. Там росли дерева, такі ж старі, як і будинок. Під покровом величезного дуба лежали корови. Наскільки вистачало очей, це була земля Хендерсонів. Це робило їх бідними, щоб утримувати цей величезний будинок і цей величезний маєток. Але вони любили свій будинок, вона і її чоловік, і навряд чи знайшовся б орендар, який не обробляв би землю, яку не обробляли його батько, дід і прадід до них. Вони були готові пожертвувати собою, щоб передати своїм спадкоємцям в цілості будинок і землю, які вони зберігали.
Джейн збиралася говорити, коли побачила, як генерал проходить через ковані ворота.
- Ось вони, - сказала вона.
Генерал Хендерсон був високим чоловіком, струнким і підтягнутим, з покритим зморшками бронзовим обличчям і білим волоссям, якого ви ніколи не могли прийняти ні за кого іншого, крім як за військового. Навіть у тенісних речах він примудрявся виглядати доглянутим, і ви могли здогадатися, що він вередував щодо свого одягу. Його манера була жвавою та авторитетною, але ви не могли знати його довго, не виявивши, що це було, як би, професійне маскування і що в душі він був доброзичливою, легковажною людиною; він був хоробрим і чесним, але у нього була вузькість його касти та покликання, і він мав швидше здоровий глузд, аніж розум. Він міг легше пробачити поранення, ніж соціальну помилку. Ви могли покластися на нього в смерті, але не завжди могли покластися на нього, щоб він зробив мудру справу. Він піднявся на терасу у супроводі двох синів, а за мить з’явився Йен Фостер, чоловік Джейн, разом з Діком Маррі, управляючим генерала. Між ними була дівчина, про яку говорили пані Хендерсон та її дочка. Дорі Фрідберг було двадцять. У неї було дуже світле волосся, великі блакитні розумні очі і шкіра медового кольору. Вона була стрункою, але з повними грудьми, і її вишукана маленька голова була гордо встановлена на прекрасну шию. Незважаючи на світле та здорове сяйво її молодості, у твердості її підборіддя, у рішучості її рота та неповторному спокої в її очах, коли вона не говорила, було щось таке, що натякало на сильну волю. Джейн, яка відчула до неї інстинктивну неприязнь, сказала своєму чоловікові:
«Я б не довіряла їй ні на п’ядь. Вона буде демоном, ця дівчина, якщо вона буде розбуджена».
Але Джейн помилилася, сказавши, що Дора німкеня; вона була австрійкою. Хендерсони зустрілися з нею в Кіцбюйлі в австрійському Тіролі зимою, що передувала аншлюсу. Вона зупинилась з матір’ю у тому самому готелі, де перебували вони. Фрау Фрідберг була жінкою видатної зовнішності, і пані Хендерсон, яка не була байдужою до таких речей, не здивувалася, дізнавшись, що вона з хорошої родини. Вона мало говорила про свого чоловіка, адвоката, і пані Хендерсон здогадалася, що він був нижчого класу за її власного. Цілком ймовірно, що після розорення Австрії вона була рада вийти заміж за будь-якого чоловіка, який запропонував би їй безпеку. Двом хлопчикам, Джиму і Томмі, сподобалася гарна, жвава дівчина, і Джим вирушав з нею на тривалі екскурсії. Вона була прекрасною лижницею. Через рік вона написала пані Хендерсон, що її батько помер у концтаборі і вона хоче приїхати до Англії на роботу. Вона не зважає на те, щоб це було, і попросила пані Хендерсон допомогти їй щось знайти. Пані Хендерсон, повна жалю, порадившись з генералом, написала у відповідь, попросивши Дору залишитися з ними, поки вони будуть підшукувати. Але в той час було нелегко знайти роботу для австрійського біженця. Дора вміла готувати і була цілком готова піти працювати прислугою, але Хендерсонам ця ідея не сподобалася, і більше того, вони подумали, що в такій ситуації її краса неминуче повинна піддати її неприємностям. Вони благали її почекати, поки не підвернеться що-небудь підходяще для її освіти і культури. Поки вона чекала, вона постаралася стати корисною. Генерал був мировим суддею і головою місцевої ради графства; а пані Хендерсон, дуже зайнята добрими справами, перебувала в багатьох комітетах; вони визнали дуже зручним мати під рукою старанну і розумну секретарку. Із Джимом в Оксфорді і Томмі в школі вони місяцями залишалися на самоті, і присутність цієї чарівної дівчини оживляла великий, величний будинок. Генерал запропонував їй залишатися з ними необмежено у часі. Вона прийняла це з вдячністю, яка зворушила їх. Хендерсони прийняли її з-за доброти, яка була для них природною, але незабаром вони подивилися на неї зі справжньою любов"ю. Вона стала членом сім"ї. У серці пані Хендерсон вона зайняла місце двох дочок, які народилися поміж Роджером і Джимом, і чию смерть у дитинстві вона все ще оплакувала.
Пані Хендерсон почала розливати чай.
- Як ви зіграли, Томмі?- з посмішкою запитала вона неохайного, скуйовдженого маленького хлопчика, який був її молодшим сином, коли він сів за чайний стіл.
- Наче ногою, - відповів він своїм високим голосом. - Ми тільки що розбили їх.
- Якби ви були у своїй грі, ми б, напевно, мали шанс на успіх, я вважаю - сказав Дік Марі, вишкіривши зуби.
- Не розказуйте казки.
Він простягнув тонку руку і взяв великий шматок торту.
- Спочатку хліб з маслом, дорогий, - сказала його мати.
- Що за життя!- пропищав він. - Я думав, що на канікулах у мене повинно бути невеличке щастя.
Він уважно оглянув тарілку і вибрав самий маленький шматочок, який зміг знайти.
- У вас огидне життя, старина, чи не так? - посміхнувся генерал.
Пані Хендерсон кинула на сина погляд, повний ніжного задоволення. Він був по роках молодшим з її дітей, і вона кохала його до нестями. Було в його худих ногах і руках, в цьому тонкому тілі і в цьому гладкому забавному личку щось таке, що стискало її серце. Вона відчувала, що повинна бути постійно насторожі, щоб не зіпсувати його. Але він так швидко ріс, здавався таким тендітним і ніколи не сидів на місці, з ранку до вечора зайнятий то одним, то іншим, що іноді їй ставало страшно; вона не знала, що буде робити, якщо з ним що-небудь трапиться.
Коли Дік Маррі прийшов на терасу разом з іншими, він швидко озирнувся, а потім рушив, як ніби збираючись сісти на вільний стілець поруч з Мей; але вона кинула на нього погляд, і, можливо, в ньому було якесь послання, тому що він передумав і сів поруч з пані Хендерсон. Джейн, пихкаючи цигаркою, помітила це. Вона задумливо подивилася на нього. Хлопець вельми приємною зовнішності. Він був молодий, на чотири або п"ять років молодший за неї, але його волосся, густе і хвилясте, було передчасно посивілим; і це, з його засмаглою, без зморшок шкірою, було особливо привабливим; від цього його прекрасні блакитні очі здавалися ще блакитнішими, ніж були насправді, а вії темнішими. Риси його обличчя були не особливо гарні, швидше грубуваті, але коли він посміхався, то показував ряд дуже білих, правильних зубів. Він був досить міцної статури, з широкими плечима і не вище середнього зросту. У його блакитних очах був чарівний вогник, а на обличчі - вираз величезної добродушності. Він всім подобався; у ньому було так багато життєвої сили, що вам було приємно бути з ним; і якщо в ньому було щось агресивно-тваринне, це було так здорово, це поєднувалося з такою дружелюбністю і простотою природи, що це не було образливим, а тільки бадьорило.
- Гадаю, чудовий коханець, - розмірковувала Джейн.
ebooksa