Переодягаючись, він згадав те легковажне, зневажливе зауваження, яке леді Софія зробила напередодні про його литки. Він подивився на себе в дзеркало і посміхнувся з добродушним презирством.
- Вони думають, що я не зможу носити гетри, - пробурмотів він. - Мені здається, є небагато єпископів, у яких кращі ноги, ніж у мене.
Вони справді були гарної форми і мускулистими, тому що канонік Спретт, мудро, виконував численні фізичні вправи.
- Я думаю, що цього вечора досить холодно, Понсонбі, - сказав він. – Чи не принесете ви мені мою шубу.
Він надягнув її, і, тримаючи себе з видом рішучого спокою, знову подивився у дзеркало. Було б абсурдно не визнати, що він був людиною гарної та привабливої зовнішності. Мало хто з чоловіків може носити дуже складне вбрання, не виглядаючи смішним, але канонік Спретт був створений для помпезних, пишних одежин.
- Чоловік у шубі - благородна тварина, - сказав він, з глибоким переконанням. - Карета там?
Канонік Спретт був найкращим у жіночому товаристві. Він використовував жінок із чарівною вишуканістю, яка нагадувала вам про минулий вік, коли добрі манери все ще виховувались великими земними жителями. У його хребті була ввічлива еластичність, ласкава інтонація голосу, яка полонила найменш сприйнятливих. Він був прикрасою для будь-якої вечірки, бо ніколи не був у не змозі промовити розумну річ у потрібний момент. Він міг підлещувати молодих своєю чемністю і розважати старих своєю дотепністю відповіді. Тріумфального духу, з яким він потрапив у вітальню Холлінгтонів, було достатньо, щоб вразити вас його можливостями. Це, безумовно, був дивний контраст між яскравим стилем каноніка Терканбері та незграбним човганням лорда Стоунхенджа, погано вбраного та неохайного, який негайно прослідував за ним.
На його велике щастя канонік Спретт виявив, що він повинен запросити на обід леді Патрішію, дочку прем"єр-міністра. Він міг бути блискучим та балакучим, але іноді міг бути і дотепним слухачем; і це корисне мистецтво він використав зараз з найкращою користю. Ніхто не знав, яке самообмеження потрібно, щоб канонік Спретт здавався трохи нудним, але він усвідомлював, що леді Патрішія поділяла прихильність свого батька до безпечної посередності. Він вислуховував, що вона говорила із серйозним зацікавленням. Він ставив розумні запитання. Він зайшов так далеко, що вимагав її поради у тому питанні, в якому він не мав наміру слідувати будь-якій думці, крім своєї. У леді Патрішії склалося враження, що на той момент на світі немає нікого, кого він хотів би бачити більше, ніж її саму, і вона заговорила з плавністю так само незвично, як і приємно. Вона була жінкою, яка важко знаходила теми для розмов, і тому відчувала себе надзвичайно задоволеною собою. Вона не могла не вважати каноніка людиною значних здібностей. І контраст між ним та її іншим сусідом був на користь каноніка Спретта. Леді Холлінгтон мала модне захоплення запрошувати на свої вечірки літературних та мистецьких людей. Вони зайняли в демократичну епоху місце блазнів, яких раніше князі тримали в своїх будинках, і були розкішшю, яку могли собі дозволити найощадливі. Але новеліст, який тепер претендував на увагу леді Патрішії, розважав її своїми теоріями про мистецтво та літературу; а оскільки вона нічого не знала ні про одне, ні про інше, і не піклувалася, бідолашній леді було непомірно нудно.
Канонік із радістю виявив зліва від нього свою давню подругу. Пані Фіцхерберт була вродливою вдовою сорока п"яти років з надзвичайно гарними зубами, і чарівна посмішка давала їй можливість показувати їх із певною частотою. Ніхто не знав, чи її гостре почуття гумору зумовлене досконалістю зубів, чи її зуби були настільки помітними через це гостре сприйняття смішного.
- Цього вечора боги надають мені подвійну прихильність, - сказав канонік Спретт. - Якби я був папістом, я б підніс свічку вдячності своєму святому покровителю. Я не знав, що мені так пощастить зустрітися з вами, ані так пощастить, щоб сидіти поруч з вами.
- Вам знадобився деякий час, щоб скористатися привілеєм порозмовляти зі мною, - відповіла вона, поглянувши на меню.
- Я хотів спочатку заспокоїти муки свого голоду, щоб я міг би, не відволікаючись, присвятити себе насолоді від розмови з вами.
- Тоді ви погоджуєтесь зі мною, що чоловік стає цілком людяним лише тоді, коли з"їсть свою вечерю? - посміхнулася вона.
- Мої думки ніколи не бувають настільки неземними, як коли моє тіло зайняте процесом травлення, - із іронією відповів канонік.
Він вважав, що пані Фіцхерберт зносилась незвично добре. Вона завжди була прекрасною істотою, але він ніколи не здогадувався, що дівчина дещо вражаючої статури, яку він знав чверть століття раніше, перетвориться на цю величну жінку. Роки лише збільшили її привабливість, і вона мала підстави дивитись на звичайних недоброзичливців з чоловічої статі як на своїх особливих друзів. Вона трималася із самовпевненістю жінки, яка користується чоловічим захопленням. Очі каноніка з схваленням зупинились на сукні, яка виглядала на користь її прекрасної фігури.
Ці лестиві роздуми були, мабуть, очевидні на його обличчі, бо дама посміхнулася.
- Ви можете це зробити, - сказала вона, блиснувши вишуканими зубами.
- Що? - запитав канонік, невинно розплющивши очі.