- Хто це може бути? - запитав він.
Було чутно, як хтось біжить вгору по сходах, і Лайонел відчинив двері, вперше в житті поспішаючий і стривожений.
- О, це всього лише ви! - сказав канонік Спретт, не в силах приховати свого розчарування. - Я не знаю, з якого дива ви дзвоните в дзвінок так, як ніби в будинку пожежа.
Але Лайонел не був готовий виправдовуватися.
- Я кажу, батько, це правда про Барчестер?
- Що правда?- запитав він, не знаючи, радіти йому або засмучуватися.
- Оголошено, що призначений доктор Грей, директор Хербіна.
- Неможливо! - недовірливо вигукнув канонік. - Нікчемний директор, який навчає неосвічених школярів їх абетці.
- Це у вечірній газеті.
- О, це смішно; це не може бути правдою. Я найкращий з моїх побратимів, і я не можу змусити себе повірити, що лорд Стоунхендж може бути таким дурним і злим.
- «Вестмінстерська газета» пише, що це важливе призначення.
- «Вестмінстер» - радикальна газета, Лайонел, і скаже що завгодно. Наскільки я знаю, Грей теж може бути радикалом. Кажу вам, це абсурд. Він трохи кращий за імбецила та людини без роду. Дурень, шкільний вчитель! Я знаю незліченні речі проти нього, але нічого на його користь, за винятком того, що колись він був вихователем одного з погано вихованих шибеників Стоунхенджа. Я не думаю, що уряд може бути настільки ідіотським, щоб надати важливий єпископат людині зі здібностями Грея. Здібності? Вони не є здібностями; це найзвичайніший і дурний чоловік, якого я коли-небудь знав. Він дурніший церковного старости.
- Зізнаюся, я вважаю це досить поганим смаком лорда Стоунхенджа, враховуючи, що ви обідали з ним лише днями, - сказала тихо леді Софія.
- Я дякую небу, що я не марнославна людина, - сказав канонік дещо риторично. - У мене можуть бути помилки; у всіх нас є помилки. Але я не думаю, що хтось коли-небудь звинувачував мене в марнославстві. Коли натякнули, що мені буде запропоновано єпископство Барчестера, ця думка стала для мене несподіванкою; але в цьому я зізнаюся, я не думаю, що я повинен був бути не на своєму місці на цій посаді. Я все життя був пов"язаний з державними справами, і я звик до влади. Я також не можу не думати, що я заслуговую на щось від своєї країни
- У цей момент Понсонбі пройшов крізь вітальню до маленької тераси за вікном. Він поніс на срібному підносі вражаючих розмірів чайник з кип"ятком і заварювальний чайник.
- Я наказала їм винести чай на вулицю, - сказала леді Софія. -Я подумала, що так буде приємніше.
Лорд Спретт і Лайонел піднялися і разом із леді Софією пройшли через велике французьке вікно; але пані Фіцхерберт, побачивши, що канонік не зробив жодного признаку, що піде слідом, зупинилася на порозі.
- Ви не хочете йти і випити чаю, каноніку? - запитала вона.
- Ах, моя дорога леді, у цей момент я не можу думати про чай. Я майже можу сказати, що більше ніколи не буду пити чай.
- Бідний каноніку Спретт, мені вас так шкода, - посміхнулася вона, наполовину забавляючись його досадою, наполовину з ніжністю, бо він був схожим на розпещену дитину.