Це Вольдек мугикає, бо під ним тріщить трухлява шалівка. Колись Славко провалився в сарай, де котрийсь із мешканців якраз варив самогон. Ото було дзенькоту! Господар і не писнув, бо тоді за бутлегерство давали рік тюрми.
— Тепер униз.
Ми по черзі стрибаємо на землю. Короткий посвист ножа — і хтось важко осідає у щебінь. То Керстін завважила хитруна. У його руці — пістолет із глушником, саме на випадок близького контакту, бо далеко з такої зброї поцілить хіба Вільгельм Телль, а цей явно не з категорії Теллів — зовнішність абсолютно однозначна. Араб з усіма його атрибутами. Що ж, тепер у нього є шанс почати все спочатку. Мабуть, у наступному житті його душа оселиться в устриці. Я їх усе одно ніколи не їм.
— Щоб не підглядав, стерво таке.
Керстін висмикує ніж із тіла, витирає лезо об сорочку вбитого. Логічно.
— Тепер куди? — Вольдек приглядається до темряви. — Давай, веди.
— Нат, прохід між садком і школою вільний?
— Ні, там накатали стоянку. Світло по периметру, охорона… Ти ж там свою машину поставила!
— Точно. То ви стійте тут, а я піду заберу її звідти. Сядемо й поїдемо.
— І далеко заїдемо? — Вольдек мружить очі. Я б на його місці заробила грубі гроші, зупиняючи потік транспорту, — так у нього почервоніли білки й повіки. Але йому цього радити не буду, він якийсь надто вразливий.
— Подивимось. Та їхати краще, ніж іти.
— Тоді підемо вдвох. — Керстін ховає ножа за пасок штанів. — Одній тобі йти небезпечно, а дві жінки не викличуть підозри, тоді як компанія на зразок нашої неодмінно приверне увагу.
— То, може, краще я? — Ед стискає мою долоню. — Удамо закоханих…
— Вам і вдавати не треба. — Керстін задоволено підсміюється. — Але буде краще, якщо піду я. Може, у джунглях вам трьом немає рівних, та от місто — це вже мої джунглі, хоча, в принципі, закони виживання скрізь однакові.
Наташка і Луїс заклякли біля стіни. Вони мовчать, та я розумію: оце зустрілися дві половинки, роз"єднані колись давно, тисячі життів тому. Вони розмовляють дотиком, якимись хвилями. Чи я ревную? Як не дивно, ні. Що б там не було, а між нами назавжди лишиться Віль-Таен, пісня джунглів і шалена ніч у будинку Бартонів. А там хай буде, що буде.
— То нема чого розводитись. Ходімо.
Ми виходимо з тіні і йдемо вуличкою. Колись я ходила так до школи й назад. Доріжка обсаджена абрикосами, навесні вони починали цвісти і так пахли, що жодні неприємності вже не мали значення. Ті пахощі означали одне: скоро літо, канікули, біганина темними дворами, криваві бійки «стінка на стінку», вибухи пляшок із соляркою, незаплановані візити до міліції, шалені гонитви дахами, крики обурених громадян та інші насолоди, заради яких варто жити на світі.
— Як ви тут опинились?
— Слідами трупів. — Керстін посміхається. — А якщо серйозно, то я чудово знала, де тебе шукати. Я ж маю твоє досьє, в мене тут багато друзів.
— Тобто?
ebooksa