Я розглядаю ванну — ніде нічого не залишилось. Я навмисне відтягую момент з"ясування стосунків із Наташкою, тому всідаюсь у ванну і даю воді обійняти мене, заплющую очі й уявляю себе біля колодязя в нічному Віль-Таені. Ось так сиділа я, а поряд — Та-Іньї. І я знала, що вона має відповіді на мої питання.
…А в храмі темно й незатишно, з отворів у стелі й стінах тягне холодом і смородом. Мої кроки відлунюють серед мармурової порожнечі, потім стихають — бо я вже не я, а великий ягуар, і шурхіт моїх лап по мармуровій підлозі не збурює тиші. ВІН чекає на мене. ВІН, ТОЙ, ЧИЙОГО ІМЕНІ НЕ МОЖНА НАЗВАТИ.
Я бачу ЙОГО. ВІН сидить на кам"яному постаменті — якщо можна сказати «сидить» про цю дивну форму життя. Він не має форми, його тіло — темрява та потворні щупальця. Те, що умовно можна назвати головою, має величезну пащу, всіяну іклами, з яких сочиться ядучо-зелений слиз. І очі — два чорні провалля, що спалахують то жовтим, то зеленим, то червоним світлом; та одне лишається незмінним: крізь ці очі дивиться на мене прадавнє Зло, вся лють чужого Всесвіту.
Я не сама в цьому храмі. Поруч мене ще два ягуари, і ми повільно оточуємо чудовисько. Його очі манять зазирнути, мені здається, що, зазирнувши, я знайду в них щось важливе, зрозумію те, що давно намагаюся зрозуміти, бо ця істота давніша за саму Землю. Коли первісний Хаос відпустив рій атомів, із яких потім утворилася наша Галактика, ця істота
Я відчуваю, як потік Зла пригинає мене до підлоги, так само, як відчувають це двоє моїх братів. Вони повзуть до НЬОГО, вперто повзуть, а я стискаюсь і збираюся на силі, бо вирішальний стрибок — мій. Вони кидаються на НЬОГО з двох боків, а я, майже оглухнувши й осліпнувши від смороду й ревища, стрибаю на НЬОГО та вгрузаю кігтями ЙОМУ в очі. Мої руки — чи лапи? — вже не знаю — обпекло таким холодом, що тіло вибухає, ЙОГО щупальця обвивають мене і рвуть на частини… та ось я відчуваю, що нас засмоктує вихор, і вже Сонце сліпить мене, і стає тепло… Та-Іньї бере мене за руку і веде до багаття на горі. От тільки моя долоня вислизає, і багаття зникає з очей…
— Хто ви такі?! Що вам треба?
Наташчин голос сповнений обурення й страху. Я намагаюся встати, та це непросто. Бій із НИМ вимотав мене, забрав останні сили, я тепер геть беззахисна… Тільки ніж із Віль-Таєна поблискує на пральній машині, я беру його. Він важко лягає в ослаблу руку. Ось стоїть балончик із дезодорантом, я міцно стискаю його. Хтось відчиняє двері. Ніж почекає, доки я осліплю візитера.
— Вольдеку, не заходь туди!
Голос наче знайомий, та двері відчиняються, струм ядучої рідини потрапляє чоловікові просто межи очі, він скрикує, а мій ніж уже на дорозі до його серця… Якби я не була така втомлена, якби погляд Прадавнього не висмоктав з мене стільки сил, я б устигла, а так міцна долоня штовхає мене і я, поточившись, пірнаю в темряву, по дорозі добряче приклавшись головою об краєчок ванни. Сонце в очах згасло.
Я вб"ю тебе, Керстін Бартон.
19
— Я нічого не розумію.
Наташка знервована й налякана, я чую, як хтось ходить у сусідній кімнаті, на кухні бряжчить посуд, а я лежу на знайомій тахті — колись у дитинстві ми по черзі плигали з неї, доки Наташка, спружинивши, не підлетіла так високо, що головою розбила матову тарілку люстри, і скалки порізали їй плечі. Власне, надто високо їй стрибати й не довелося — стелі низькі, але… Кров цебеніла з численних порізів, скалки вкривали підлогу, я метушилася з ганчірками й віником, і саме на цей шарварок нагодилась Наташчина названа мати, тітка Світлана. Мабуть, наші обличчя були такі перелякані, що вона тільки й сказала: «Цю люстру давно слід було поміняти».
І от я лежу у знайомій Наташчиній кімнаті та слухаю, як за дверима Керстін Бартон поливає мене багнюкою, сука така. Перед моєю колись найкращою подругою. І рішення прибити чортову корову міцніє в мені, як свіжорозведений гіпс.
Я сідаю й озираюся в пошуках якогось одягу. Мій благополучно догорає в сміттєвому контейнері десь за сараями, та не ходити ж мені голою? Це шокуватиме спільноту, хоча, наскільки я змогла зорієнтуватись у цій новій для мене країні, шок буде набагато меншим, ніж це було б колись, ще в
—І що, вона тепер завжди буде така?
— Ми не знаємо.
— Господи, якби ви бачили! Це було страшно, по-справжньому страшно, та ті люди збиралися нас убити… Чому?
— Гадаю, скоро все скінчиться, так чи інакше.
Он як? Бартон знає щось, чого не знаю я? Цікаво, як вона тут опинилась? Я не помітила, щоб за мною стежили, а таки стежили, бо й ті падлюки зробили засідку — в єдиному місці, де це було можливо, що, до речі, не свідчить про високий інтелектуальний рівень, а тепер іще Бартон упала на голову, як Ньютонове яблуко…
ebooksa