— Торі… — Едові очі пестять мене. — Так було правильно. Ти не повинна лишатись наодинці з цим.
— Це ви так вирішили?
— Торі, будь ласка.
Він аж тепер так каже.
— Гаразд.
Я, чорт забирай, страшенно рада вас обох бачити. Я пробула сама якусь добу, але скучила так, наче не бачились кілька років. Бо поряд із вами я відчуваю себе цілою. Бо є речі, які зрозуміємо тільки ми троє. Бо ми втрьох стояли на смерть там, у мармуровому святилищі Прадавнього.
— Ви не…
На порозі виріс той здоровило, якому я підлікувала очі. Тепер я його впізнала: це той, що зустрів мене в Борисполі. Що ж, він сам в усьому винен, не треба було ввалюватися до ванної, коли я була невдягнена, це неввічливо.
— Мотаймо звідси, швидко!
Я розумію, що сталося щось нехороше, на розпитування, звичайно, часу немає, а от мить, аби зібрати харчі, є. А моя сумка-наплічник завжди при мені. От і добре, що я її не розпакувала.
Ми похапцем вискакуємо з квартири. Наташка бліда й налякана, Луїс майже несе її. Цікаво, а що, власне, сталося? Навколо тихо й безлюдно, як і має бути о першій годині ночі. Десь у траві надривається команда цвіркунів, наче хтозна-які гроші отримує за одноманітне цвіргикання. Десь казяться підлітки, я чую регіт і виск якоїсь місцевої королеви двору — все це мені знайоме, так само було й раніше. Ну, майже так само.
— Чого ви сказились?
— Тихо! — Вольдек люто блимає на мене почервонілими очима. — Куди ми тут можемо сховатися?
— Є кілька ничок— якщо збереглися. Нат, наша точка вціліла?
— Ти таке питаєш! А я звідки знаю? Часу минуло багато. Гараж стоїть, а от чи є ще прохід, хтозна. Я ж туди не лажу, аби минуле згадати!
— То доведеться згадати.
Наташка вчепилася в Луїса, як потопаючий у рятівне коло. Вони стоять у світлі лампочки, що над дашком під"їзду, і я бачу: вони скроєні за одним зразком — і очі, чорні й палкі… У них однаковісінькі очі, і довгасті смагляві обличчя… Буває ж таке! Він:— іспанець, вона — росіянка, як дивно жартує природа!
Я повертаюсь і пірнаю в темряву. Якщо проминути кущі, дерев"яні сараї й трансформатор — міцну будівлю з червоної цегли, на якій колись іще до нас хтось синьою фарбою написав «НАТАША» і намалював серце, пробите стрілою (імені палкого закоханого дворові легенди не зберегли, та було кілька версій, одна драматичніша за іншу), — так от, там є стежка за гаражі, які стоять двома рядами, спинами одні до інших. І між ними є щілина. У дитинстві ми легко прослизали в неї, залазили на крайній гараж і вели спостереження. Видно нас не було, бо над воротами був дашок, який закривав нас.
Так, колись ми легко прослизали сюди, а тепер декому важко втискатись у вузьку щілину, пропахлу іржею, котячою сечею й мастилом.
— Підсади мене.
ebooksa