Дух джунглів

Ед піднімає мене нагору, я видряпуюсь на дах. Що ж, тут усе так само. Дах залитий смолою, колись ми спробували її підпалити і вона таки загорілася, тож Петько й Серьога ледве залили пожежу — добре, що ми перед цим пили газівку в автоматах!

Усі піднімаються слідом, а я тим часом бачу, як перед під"їздом, із якого ми щойно вискочили, спиняються кілька потужних машин. Я завжди любила джипи, особливо армійські, до яких можна припасувати кулемет.

— Що це означає? — я запитую в темряви.

Я лежу на запиленому даху, що пахне теплою смолою та літом, — так само, як колись. Поруч розташувався Ед, з іншого боку крутиться, вмощуючись, Бартон. Але я запитую в темряви.

— Мені подзвонив один із тутешніх друзів і сказав, що треба вшиватися.

Голос у Керстін холодний і безбарвний. Мабуть, образилась за те зауваження щодо солодкого. Ну не можу я сказати, яка вона гарна, вона й так щаслива, відьма, бо вдома на неї чекає Ерік — господи, Ерік! Я заборонила собі думати про нього — так, як колись заборонила собі думати про матір, потім — про Наташку, про Гарольда теж. Я вмію забороняти собі, щасливішою це мене не робить, та серце не болить, душа не скімлить, а значить, можна жити. Не знаю, чи всі так роблять, чи тільки я — такий спеціальний персонаж?

— Чому?

— Величко, Курт хоче будь-що отримати твій скальп. І в нього досить грошей, аби купити співпрацю навіть Президента цієї країни.

— Боже, як усе запущено… І хто ж це приїхав із візитом? Невже Президент?

— Схоже на Алімових хлопців. — Вольдек невдоволено чмихає. — У тебе ще вистачає розуму жартувати!

— У мене розуму стане на всіх, можу з тобою поділитися, якщо хочеш.

— Ти, чортова дівко, як Гагарін, зараз одгребеш. Я баб не б"ю, але ти…

— Припиніть негайно! — Керстін штурхає мене плечем. — Знайшли час. Треба вибиратися звідси. Який сенс тут лежати, коли скрізь шукають!

— Може, гранату кинути?

— Ти збожеволіла в тих джунглях. Тут люди скрізь. Ану, як зачепить когось! А як почнеться стрілянина, то кулі не дуже вибирають. Краще подумай, куди нам звідси податися.

— То ходімо. Нат, давай нашою дорогою.

— Хтозна, чи пройдемо. Струхлявіти могло.

— Іншого виходу все одно не маємо.

І то щира правда. Люди, що приїхали, — а їх десятків зо два — розсипались по території. Я впевнена, що нас зараз шукають скрізь у мікрорайоні. Але є інша дорога — дахами гаражів і сараїв. Колись ми добре знали всі непевні місця, але не тепер… Та я знаю напрямок. Треба пробратись у двір сірого будинку, а там пасмо дахів виведе нас на територію дитячого садка. А звідти ми пірнемо в парк — і все, почнеться зовсім інше полювання. Хто не сховався, я не винна.

— Це суте божевілля.