Дух джунглів

— Я не хочу з нею говорити.

— Торі!

— Я не хочу. Луїсе, звідки ти знаєш, що вона з тієї служби? Кому ти дзвонив?

— Не я. Моя мати все влаштувала.

— Усе одно. Я нічого їй не скажу. Знаю я тих федералів! Чекай, вони ще нас звинуватять, скажуть, що ми не мали права захищатись, а мали додзвонитися до них і ждати з моря погоди.

— Тоді просто ходімо обідати.

— Обідати підемо, а та лярва хай іде під три чорти.

— Її вже запрошено до обіду.

— Маю надію, вона вдавиться маслинкою.

— Господи, Торі, яка ти зла!

— Атож. Нам треба було залишитися там.

— Я весь ранок про це думаю. Ти знаєш, що проспала більш як добу?

— Для мене це не рекорд.

Він притискає мене до себе, наші вуста зустрічаються. Добре, що я встигла почистити зуби.

— Торі!

— Не треба цього — поки що, добре?

— Як скажеш.

Ми йдемо до їдальні — довгим коридором, повз двері. Мабуть, це крило саме для гостей, бо я бачу, що все то спальні.

— Це кімнати для гостей, років десять тому їх переобладнали, і тепер вони такі, як ти бачиш, з усіма зручностями.

— Так, мені подобається цей будинок.