Дух джунглів

— За два тижні в мене весілля. Гадаю, ти теж можеш прийти.

— Он як? Надішли мені запрошення.

— Добре. Куди сьогодні підемо?

— Поїдемо кататися на яхті.

Він узяв мене за руку. Я досі пам"ятаю, яких зусиль мені коштувало пережити той вечір. Він не помітив. Він нічого не помітив. Я не хотіла, щоб він бачив, як розбилося моє серце — на молекули розлетілось. Я тоді тільки-но вступила до інтернатури. І я вже досить тривалий час перебивалася поміж ними, аби навчитися ховати себе за посмішкою.

Я гадала, він кохає мене. Тому що я його кохала. Не знаю, це так банально звучить, але відчуття зовсім не банальне, хай йому грець. А ще він думав, що між нами нічого не зміниться. Що його одруження — просто формальність, поступка родині — і все. Я лишилася для них чужою, я не становила підходящої партії ні для кого з їхнього середовища. І Гарольд вирішив, що Дженна у своїй закоханості буде найменшим злом, не стане його надто обтяжувати, тож між нами все залишиться, як було.

От тільки я так не думала. Та він не знав. Він думав, що добре знає мене, але не знав. На його весілля я не пішла, чим знову обурила родину: «Невдячне дівчисько, і це після того, що ми для неї зробили!» А коли він прийшов, аби запросити мене на вечерю… він скучив, я бачила, але тим солодше мені було відмовитись. Я вирішила віддати його Дженні.

Бачили б ви його здивування! Я тоді точнісінько так стояла в саду — в іншому саду. І просто сказала йому:

— Хіба я тобі не казала, що не зустрічаюся з одруженими чоловіками?

Це для нього стало шоком. Любий Гарольд думав, що… Яка різниця, що він думав. Я тоді поринула в роботу, а іноді годинами сиділа, притиснувшися спиною до старого клена — зовсім такого, як у нашому старому дворі. Там, де ми жили колись, де був білий цегляний триповерховий будинок, де була Наташка. І де я теж була, бо тут мене немає. Я пішла і грюкнула дверима. А Гарольд… Він просто загнав мене в куток. Той клен узяв собі мій біль — не весь, але частину. Саме ту, що була для мене заважка. Решту я змогла витерпіти сама.

— Віко, так не можна, — бідолашна тітка Роза, так переймається! — Він учинив жахливо, але ж ти знала, що він ніколи не одружиться з тобою!

— Ні, не знала. Я думала, він мене любить.

— Він тебе любить, рідна моя. Але…

— Але недостатньо, аби послати під три чорти всю поважну єврейську родину з її грішми, ксенофобськими упередженнями й фашистськими ідеями?

— Мабуть, так. Дженна — дочка Моріса й Фіони, одна з них, а ти… Усі були проти, він просто не зміг піти проти всіх.

— Гадаєш, мені цього недостатньо? Він зрадив мене. Я не хочу більше його бачити. І не хочу більше про це говорити. Мені потрібен чоловік, який може все. Тому я переб"юся й без Гарольда, невелике щастя.

Я більше не бачила його потому, як і нікого з тих осоружних Розиних родичів. Я нічого не знаю про нього досі, може, він уже помер, хтозна? Досить того, що для мене він помер — саме того вечора, коли сказав: «За два тижні в мене весілля».

І от тепер я знову блукаю садом. Це зовсім інший сад, але все одно. Мені бракує зараз тільки великого Сонячного Кота, хижого і прекрасного. Я гладила б його хутро і якось заспокоїлась би. Та розмова з Луїсом збентежила мене. А ще мене дратує Керстін Бартон. Так дратує, що пісня джунглів видзвонює мені в скронях. Вона небезпечна, я відчуваю небезпеку, що хвилями йде від неї. Тому я хочу її вбити. Закон джунглів: убий ворога. Керстін Бартон мені ворог, я відчуваю. Ще тоді, коли наші погляди зустрілись, я вже знала: вона ворог. Вона уособлює весь той світ, від якого я тікаю й тікатиму, доки стане сил.

— Міс Величко!

Це вона. Стоїть і всміхається фальшивою посмішкою, але тут моя територія. Я не хочу нікого тут бачити.