Дух джунглів

— Ти можеш жити тут, скільки забажаєш. Хоч усе життя.

— Усе життя — це може бути дуже довго, а може — зовсім трохи. Я не хочу, аби моє життя було коротким, та довго на одному місці теж не всиджу — бачиш, яка розбіжність виходить?

— Але час від часу треба десь прихилити голову?

— Я подумаю про це, добре?

— Лише подумаєш?

— Так, поки що. Власне, я вже була колись заміжня.

—І що?

— Нічого доброго. Я нудилася, він гуляв. Усе було пристойно — зовні, розумієш? Ну, як це заведено в нас: аби все мало пристойний вигляд, і немає значення, що на споді бруд і мерзота. А коли я подала на розлучення, він захотів трохи моїх грошей — у мене є гроші, я тобі не казала?

— Для мене це не має значення.

— О, він спочатку теж так казав. А потім значення з"явилося. Мені допомогла тітка Роза. Кенні отримав дулю з маком, а я — волю. Тоді я й завіялась до Африки — подалі від добропорядних громадян.

— Навіщо ти мені це говориш?

— Щоб ти це знав і подумав, чи ти справді хочеш мати справу з перекотиполем. Я не вмію сидіти на місці.

— Ед подобається тобі, так?

— Так само, як і ти. І мене це чомусь не напружує. Почекаймо, Луїсе. Якось воно владнається.

Він цілує кінчики моїх пальців. Господи, яка романтика! Ну визнай, Торі, ти ж саме цього завжди хотіла!

— Тут їдальня, заходь, прошу.

Кімната велика й світла. Меблі з якогось світлого дерева, багато квітів. Вони вже всі за столом. Луїсова мати сидить на місці господині, мене садовлять поруч.

— Мамо, це Торі.

— Я зрозуміла. Я — донья Естела, мати цього шибеника. Як вам спалося, люба?

— Чудово, дякую за турботу.