— Не турбуйтеся. Усім вистачить місця.
Ми виходимо з чорного ходу — біля дверей стоїть розбитий мікроавтобус із рекламою пральні на дверцятах.
— Вантажтеся.
Я лізу всередину. Сидінь немає, та це байдуже. Я всідаюся просто на підлогу, схиляюсь на Едове плече і завмираю. Я втомилася, так страшенно втомилася за останній тиждень. Якщо зараз хтось щось скаже, я його приб"ю. Та всі мовчать.
— Будь ласка, заходьте до будинку.
Це означає, що ми вже приїхали. Я вистрибую з машини — і вклякаю. Будинок величезний, білий і якийсь… значний. Навколо нього троянди, сад, далі видно високу кам"яну огорожу, повиту плющем, ковані ворота…
— Луїсе?!
— Будьте нашими гостями, шановне панство!
Літня жінка з білим обличчям і великими чорними очима. Вона говорить із нами, а поглядом пестить Луїса, той погляд вбирає його, гладить волосся… Мати. Це його мати. Мені чомусь стає сумно. Як там моя тітка Роза? Я ніколи не називала її матір"ю, бо в моїй уяві слово «мати» асоціювалося з холодними сходами, кислим смородом і лайкою. Але я знаю, що буває інакше. Так, як оце зараз.
— Хуаніто, проведи гостей до кімнат. Друзі, вас забезпечать усім необхідним, якщо знадобиться ще щось — ми до ваших послуг.
Вона не бачить нас. Вона хоче, аби ми швидше пішли, перестали стовбичити і заважати їй радіти поверненню сина. Луїс таки свиня: маючи таку матір, вештається джунглями й наражається на небезпеку! Як добре, що я його не вбила тоді, в печері. А я ж була на волосину від того — така я була розлючена.
Ми з Едом заходимо до кімнати, і я розбираю сумку. Багато прання, інструменти треба привести до ладу, трофеї приховаю поки що, а тепер — купатися, бо Ед уже там.
— Посунься трохи, розсівся, як король на іменинах.
— Торі!
— Нема чого дарма розводитись. І віддай мені шампунь.
Я хочу одного — лягти й спати. Та під лагідними струменями води тіло мене зраджує — я засинаю. Крізь дрімоту я бачу, як Луїс з Едом витягують мене з води, та мені вже байдуже. Більше я нічого не пам"ятаю.
І ось я сиджу на ліжку з дурним виглядом і міркую, що ж тепер діяти. І де, цікаво, мій одяг? І чия на мені сорочка? А головне, як я в ній опинилась і що тут робить Ед? І де Луїс, що спав поряд, — он подушка зберігає слід від його голови, і запах… Чого ми втелющилися всі в одне ліжко?
Я тихенько підводжуся. Ед спить сном праведника, а мені вже досить. От тільки одяг… Я ж точно пам’ятаю, що тут роздяглась, кинула ту ганчірку в крісло і пішла до ванної. То де все поділося? Гаразд, це не суттєво, — ця сорочка довга й цілком пристойна. Я прочиняю двері. Звуки будинку огортають мене. Я бачу найменші тріщинки в старих, потемнілих від часу панелях. Он щось говорять служниці, тепер хтось грюкнув стільцем, пахне перцем і якимись парфумами…
Я рушаю коридором. Власне, я не знаю, що шукаю, але ж маю щось робити. Не можна ж просто сісти й сидіти, чекаючи невідомо чого. Десь має бути Луїс, та й решта теж. Може, вже щось відомо про те, що з нами сталося, хтозна. Цікаво, котра зараз година?
— …невідомо. Але ви впевнені, що ніхто вас не помітив? — голос жіночий, молодий і холодний, як гірський струмок. Він чомусь видається мені знайомим. Говорить панянка англійською з каліфорнійським акцентом.
ebooksa