Потайна кімната

— Справа, у якій мені треба отримати вичерпний персональний портрет відомої особистості. Виявити нові й невідомі сторони.

— Про кого мова?

Вістінґ ляснув долонею комара, який пролітав повз вухо.

— Узялась би за таке?

Ліне всміхнулася.

— Я ж не поліція.

— Я роздобув би тобі повноваження.

Ліне знову засміялася, але вже збагнула, що батько говорить серйозно.

— Не вийде, — похитала вона головою. — Збираючи інформацію для поліції, я не перестану бути журналістом.

Вістінґ відхилився на стільці, прислухався до сюркотання цвіркунів.

— Звісно, ти зможеш публікувати те, що вишукаєш у своїх журналістських розслідуваннях, але це не завадить обміну інформацією. Додатковою інформацією… Інформацію, отриману від мене, не можна публікувати без узгодження і схвалення, та, попри все, це вигідна співпраця. Поліція й преса постійно укладають подібні угоди. До того ж, ти не підпорядковуєшся ніякій редакції.

Вістінґ ставив доньку перед етичною дилемою, однак уже побачив її зацікавленість.

— Що маєш на увазі під повноваженнями? — запитала Ліне.

— Поліцейські повноваження на певний час, обмежені конкретною справою. До того ж, тобі заплатять.

— А як бути з конфіденційністю, якщо я захочу щось опублікувати?

Вістінґ задумався.

— Ця справа може виявитися закритою для публічності. Якщо так, то ти не зможеш про неї писати. Якщо ж ні, то поліція не розголошуватиме факти доти, доки це могло б зашкодити розслідуванню.

— Отже, я зможу писати все що завгодно, коли справу розкриють?

— Як тільки з неї зніметься гриф «секретно», — кивнув Вістінґ.

Ліне задумливо задивилася на море. Удалині, на Свернері, мляво блимав маяк.