Ліне всміхнулася.
— Гм… Мабуть, таки непорозуміння. Вибачте за клопіт!
Ліне повернулася в авто, сіла за кермо. Ґіне Юнасен встала зі стільця, подала їй знак. Ліне опустила вікно з пасажирського боку, перехилилася через сидіння.
— Тут така справа, — Ґіне підійшла до неї. — Згадала… Коли мені подарували мобільних, було кілька помилкових дзвінків. Мабуть, телефонували тому, хто мав номер до мене.
Ліне кивнула. Логічне пояснення. Номер, яким довший час не користувалися, передавали новому абонентові.
— Знаєте, хто вам телефонував?
— Ні, але питали Даніеля.
— Це ви точно пам’ятаєте?
— Точно, бо мого батька звуть Даніелем. Думала, він мав на увазі тата. Теж було таке собі непорозуміння.
— Отже, власник номера до вас називався Даніелем?
— Так, але це було дуже давно…
Ліне подякувала, зняла зубами ковпачок з кулькової ручки й записала на чистому аркуші блокнота:
11
Вістінґ відкрив дві бляшанки тушкованого м’яса, висипав м’ясо в каструлю й увімкнув плиту на повну потужність.
За кухонним столом сиділи четверо. Він зсунув папери ближче до середини, поставив тарілки для себе, Мортенсена, Ліне й Амалії.
— Він був не зовсім таким, — сказала Ліне, відкладаючи некролог Бернгарда Клаусена. — Партія вважає його людиною, яка твердо стояла на своїх політичних позиціях. А Ґютторм Геллевік розповів, що він стосовно багато чого змінив свої політичні погляди. У кожному випадку, його більше не хотіли мати за постійного промовця на святкуваннях Першого травня.
Вістінґ думав, як це суперечить тому, що він почув раніше того ж дня в офісі партії.
— Про померлих або добре, або ніяк, — прокоментував Мортенсен, не відриваючись від ноутбука. — Відбитки пальців двох людей на картонних коробках уже ідентифіковані.
Амалія схопила виделку й почала гатити нею по столі. Ліне відібрала виделку.
— Чиї? — запитав Вістінґ від плити.
ebooksa