Храмові гості уважно слухали. Філько враз відвернувся до стіни, замовк. Мовчав цілий вечір. Сумно стало гостям. Недобре пророцтво відчули в тих словах. Проте Дмитрик про цю розмову не дізнався ніколи.
Дмитро готувався до подорожі. Спочатку мусив знайти собі доброго коня. З цим було немало клопоту, бо від того часу, коли він утік до пущі, Дмитро не займався господарством і плеканням коней. А Василюкові коні були славні, відомі цісарським військовим табунам, знані також купцям, вірменським посередникам. Штефанко Василюк умів їх доглядати, умів їх викохувати. Лише в теплі пори року вони паслися й гасали собі десь на Скуповій чи на Кременистім. А взимку стояли у Василюковій ґражді, у теплій і сухій стайні. А в інших ґаздів у ті часи було не так: зазвичай коні зимували надворі. Штефанка найбільше тішили лошата й усілякий кінський молодняк. Узимку жодного молодого коня ніколи не поїли холодною водою, завжди тільки підігрітою. А ще, щонайменше до третього року життя, кожного молодого коника зимовою порою обгортали грубим волохатим ліжником. Штефанко і в гадці собі не мав дошкуляти їм та гартувати молодих коней узимку. Нехай улітку на полонині дітвора холодиться і гартується, – казав він. Василюкові коні були випещені, буйні, мало об’їжджені, але один в один з неушкодженим здоров’ям і гарні. Поки Дмитро жив удома, мав вихованого ще від лошатка, сміливого коника, чубарого, якого кликали Борсуком. Поки Борсук був іще жереб’ятком, влаштовував їм справжні вистави. Коли Дмитро сидів нижче від хати біля м’якої прадавньої стежини, глибоко прокладеної багато століть тому, втоптаної десятками поколінь дітей із Василюкового роду, кінь бігав у нього перед носом в один і другий бік, так, ніби перед ним красувався. Варто було Дмитрові кудись рушити, Борсук усюди бігав за ним. Лазив, тупотів по ґанках навколо хати, пхався до кімнат, усюди шукаючи Дмитра, навіть ладен був вискочити на запічок, коли Дмитро там ховався. І навіть коли Борсук вже підріс, завжди був зухвалим кониськом, розбещеним, як пес або кіт. Іноді, шукаючи Дмитра, просовував голову між двері й ліз до хати, коли його ніхто не сподівався. Як тільки Дмитро сідав на Борсука, той перетворювався на справжнього коня. Ставав дибки, присідав на задні, а потім зривався з місця, біг риссю, мчав по найбільш кам’янистому і стрімкому плаєві. То був кінь і ґаздівський, і юнацький, коли треба, спокійний мазунчик, а коли треба – сміливий та буйний. Але за сім років Дмитрового лісового життя Борсук добряче постарів. Вкрився якимись жовтавими плямами, а до того ж розлінився, терпляче чекаючи на вигнання посіпак і на свободу, обважнів. Не забув Дмитра, але вже за ним не бігав, хоча завжди витягав до нього голову, на привітання завжди кивав жваво й радісно. Але не був це той кінь, яким можна було їхати у світ, до пана цісаря. Тепер, після повернення до батьківської хати, Дмитро зі смутком зрозумів, що вже давно не викохував собі молодого коня, свого рідного. Оглядав на пасовиську кінську молодь. На око так нічого були коники, але хто їх знає, якого характеру, якої гадки. Навіть добре не знав, хто був від якої кобили, з якого роду. Дмитро купив за дорогі таляри і привів собі з Туреччини турецького коня, огира не будь-якого, що звався Шулім (це означає – мир з тобою). Але брати тепер до цісаря чужого коня, якого ніхто не знає, якого сам не виховав і сам не вигодував, – це як у чуже пір’я вбиратися. То по-купецьки, по-вірменськи, не по-ґаздівськи. Купити за гроші чи вкрасти коня, то майже на одне виходить. Навіть кінь, що його подарував побратим, небагато вартий. Хвалитися перед цісарем конем чужого роду, якого сам не викохав, – це марне похваляння.
Був там на пасовищах Штефанка вороний огир, який зацікавив Дмитра. Не надто великий був то кінь, але з дуже широким хребтом і з могутніми грудьми. Пасся в окремій загороді, бо то був справжній чорт – і з часом його навіть назвали Чортом – несамовитий звір, хропів, ревів, мало не як ведмідь, а на людину відразу скакав передніми ногами. Лиш до Штефанка не мав ворожості, але і йому не давав до себе торкатися. І геть неможливо, небезпечно було залишати з ним інших коней: кількох він уже поранив і мало не повбивав. Жодної користі не було з цього дикуна, сама лише злість і навіть страх, аби не зробив шкоди. Тільки Штефанко мав із нього забаву, бо коли кінь злився, ходив на двох ногах, немов учений циганський ведмідь, що показує комедії на ярмарку. Коли Дмитро вперше підійшов до нього, Чорт храпнув і глухо заіржав, а коли Дмитро перескочив через вориння, втік у протилежний кут загороди й звідти рушив на нього на двох ногах, ударяючи передніми копитами одним об одне.
– Ну, ти справжній чорт, – вигукнув зраділий Дмитро.
І одним стрибком опинився на воринні біля коня, а звідти, коли наляканий кінь став на ноги, скочив на нього й опинився у нього на спині. Чорт підскочив із Дмитром у повітря, ревів не як кінь, а як якийсь недорізаний бик. Відвертав голову, блискав очима, грізно шкірив зуби, намагався стягнути Дмитра. Та раптом спокійно став, ніби задумався. Такий вільний звір кмітливий і розумний, не порівняти з прирученим. Зненацька кинув собою до паркана, бажаючи вдарити Дмитра об вориння. Але це йому не допомогло, бо Дмитро миттю підняв ноги, так що кінь відбився від огорожі, як м’яч, а Дмитро знову обхопив його ногами. Знову кінь стояв спокійно, наче завмер. І тоді вершник став легенько гладити його по вухах і щось шепотів на вухо. Кінь сам не знав, що робити. Починав свою чортячу гойданку, то брикався, то ставав на диби, то знову спокійно стояв. І так півдня. Дмитро сидів спокійно, тільки тримав його ногами, ніби кліщами, і пестив його, і шепотів до нього, коли кінь заспокоювався. Жодного разу його не вдарив. Коло полудня Чорт спокійно став, розставив ноги, звісив голову, глибоко зітхнув. Підкорився Дмитрові. Тоді Дмитро дав йому кусень ячмінного хліба.
Через багато років Грицьо Баган оповідав, як усі сусіди з поближніх буковинок збіглися, щоб подивитися, що Дмитро буде виробляти з Чортом. Цікаво їм було. Один лиш Штефанко трохи жалів коня, хоч веселився і щиро сміявся з тієї вистави. Грицьо Баган добре придивився і бачив, що Дмитро не мав у руках не тільки гарапника чи патика, а навіть жодного зілля, ні мольфарської гілки не тримав у руках. Тільки тим шепотінням спутав коня, який відтоді проти Дмитра не бунтував.
З того дня Чорт став Дмитровим конем. І хоча це не був кінь-друг, справді свій, вихований змалку, як дитина – так, як повинно бути, – а лише поневолений добротою дикун, скакун був із нього відважний, потужний і гарячий. І на ньому Дмитрик вибрався до цісаря. Тому там за Горою, на угорському боці, особливо серед жидів, розповідають, що Дмитрик на справжньому чорті, тобто на спині самого щезника, приїхав до тої Відні, до пана цісаря. Але це неправда. Дмитрик з бісом не водився. Це просто жидівська брехня. Бо жидівський рід для того й є, щоб різні вісті по світу розсівати. Тож і брехню теж, як трапиться.
Розіпнута, наче високий лук полонинського сідла, височіє у пасмі черемоських гір Скупова, доступна з Голів та Чорної Ріки, помітна аж із Чорногори. Розкинулася широкою зеленою поверхнею, поросла соковитою пашею.
Влітку там часто перед світанком усі навколишні котловини застилає густий вологий туман. На лісових плаях темно й мокро від туманів. А над лісами, над цим морем туманів, царює Скупова, наче високий острів, світить бліденькою зеленню у сяйві ранкових зірниць. Якщо прийти туди до світанку, видно, як повільно, в міру того, як розвиднюється, з однорідної зелені вирізняються щораз чіткіші обриси трав і квітів. Долами шумлять ліси, сховані в тумані, бринять потоки, а погляд вільно перелітає над цим морем пущі й туманів з вершини на вершину, аж на Чорногору.
Через десять днів після наради на церковному подвір’ї посли з’їхалися на світанні на Скуповій. Понад тридцять коней гасало гірським степом. Штефанко та пан Осьвєнцімський проводжали Дмитра. А коли зійшло могутнє вогняне сонечко, усі зняли кресані. Забіліли на сонці ґуґлі, засяяла мідь, заблищали короткошерсті коники, замайоріли на вітрі юнацькі кучері. Чорт перебирав ногами і крутився з Дмитром на спині, високо розвівалася Дмитрова ґуґля. Коли відпочивали на Скуповій, поглядали то на сонечко, то через море туманів та пущ на Чорногору, куди мав вести їхній шлях. Мабуть, не одному груди розпирала міць, а очі, випереджаючи мандрівку, намагалися сягнути поза Чорногору. А може, і паморочилося не одному в голові, як над прірвою, від думки про цю далеку подорож.
Невідомо, бо хто ж то може знати, чи до Дмитра не приплентався ген із долу, аж зі Шкіндової буковинки, якийсь докучливий бісик і чи не нашіптував йому до вуха словами Оленки:
– Втікаєш звідси до цісарської Відні? Ховаєшся під крила того обскубаного ґотура?
Дмитро, однак, напевно мав для нього відповідь. А може, дивився звідти з гори на Льодову Бабу? Чи сумував він за тими днями й місяцями самотності, за тими піснями, за вигадками, за винаходами, і чи пам’ятав, що вона завжди задумує своє, крижаний ідол, зла доля?
Коли оглянули всі подарунки для цісаря, коли переклали все за порядком на порожніх коней, рушили далі в дорогу: спочатку угорським плаєм униз до Ріки, потім до Чорногори. Біля полудня проминули озерце й дійшли до перевалу Данцера. Тут мали розстатися зі Штефанком, а пан Осьвєнцімський мав відпровадити їх до Ясеня угорського. З Чорногори, з Данцерського старалися вгадати, з якого боку є пан цісар. Пан Осьвєнцімський повчав їх:
– Туди, на захід сонця треба отак іти і їхати тижнями, – сказав він.
Нічого не було видно, тільки гори та гори. А це ще далеко, дуже далеко за тими останніми горами.
– Завеликий цей світ! – зітхав Штефанко.
На прощання благословив Штефанко сина, благословив послів, благословив коней.
– Їдьте, діточки, у той світ Божий, до Відні тої, не лякайтеся. І там є наше сонечко святе, і там є християни.
Посли рушили. Штефанко дивився з Данцера вниз сумним поглядом, коли валка то ховалася на поворотах плаю за скелями, то знову показувалася. Знизу голосно іржав Чорт, аж відлунювалося по цілій Чорногорі. Іржали всі Василюкові коники, немов кликали свого ґазду. Дивлячись так за ними услід, Штефанко для втіхи заграв на флоярі, заспівав нову Дмитрову пісню:
ebooksa