Тож співала, солодко щебетала флояра, наче сам Господь Бог збирав і розгортав правічні тумани, щоб дати світові світло, кольори та форми. А Арідник знову завертав і згущував тумани. Це так Василюкова пісня підлітала й опадала.
Так усе погане зизооке вимела з туманів і наче розсіяла рахманно радість і мирну згоду.
Ніхто не озвався навіть покашлюванням. Поки з туману, мов зі скляної криниці, не випірнув, не задзвенів голос Василюка:
– Замість відповіді на мудре слово і замість відповіді на дурні слова послухайте старої правди. Замість того, щоб коритися гайдуцьким топорам, замість того, щоб їх славити, правді старій поклоніться.
На мідному тоці, на краю землі, у страшних туманах, де ніхто нікого не може побачити, прикутий міцними ланцюгами до стовпів, таких великих, як Шпиці, сидить сам Арідник, Архиюда, батько розбрату, цісар насильства, добродій неволі.
Туди не досягає світло, бо право там дане пітьмі, пісня туди не долетить, відіб’ється від туману, бо там є право, дане похмурості та злості. Діди благословенні вимели з пам’яті думку про те місце, Бог про нього забув. Якби згадав на мить, почало б туди плинути світло, і знову чорний князь зловживав би світлом. Арідник безугавно гризе зубами мідний тік та скелі. Весь час кров йому вертається рікою з морди. Уже би вичерпався, вийшла б із нього кров і вся сила, але слуги, чортенята і чортячі гайдуки постійно приносять йому нові сили.
Шастають світом, черпають кров людську, силу людську і носять у великих козячих бордюгах до свого цісаря. Там, де незгода, де насильство, де неволя, де ллється кров людська, де марнується життя, там черпають кров чортята й посіпаки. Наливають її до бордюгів, несуть своєму ватажкові. Так він набирає сили. Що більше людей на світі, що більше править ними гріш, що більше різні, насильства, неволі, то сильніший Архиюда. Усі ми старанно його вирощуємо. До часу тримає його у міцних кліщах Боже забуття. Але додає йому сили кров християнська, людська кров, яку хлепче.
Буває, вже Арідник розгризе ланцюг, надкусить мідну брилу. Тоді й у сні Божому часом з’являється. Темна тінь сниться Господу Богу. Видно, міцнішає ворог. Чорна надія в ньому бурлить, розростається. У його кишках вирує людська кров, гріє його. Цілі сплюндровані, змарновані, висмоктані, винищені покоління додають сили величезному животові. Кишки набухають, як море, клекочуть громом. Часом вже його чути з-під землі. То бурлить море крові, гримить у нутрощах чорта. У щораз більшому шалі він гризе ланцюги, скелі та мідний тік. Постійно тратить сили, але набирає нових. Щораз сильніше гризе кайдани.
Цісар християнський Йосиф закликає вас, щоб ви наново зв’язали Архиюду, перемінили його порядки, не дали йому ссати крові та долі людської. Могутнє серце в мого побратима Йосифа. Тримає меч наготові, а править очима. Якби ви побачили цісарські очі, якби ви побачили руку чарівника, не сварилися б ні хвилини. Бідаки хочуть світ ділити й молотити, багачі – молоти і ховати до стодоли, а жиди – продавати світ. Кожен хоче гайдуками, кайданами чи грошима світ лічити.
Гайдуками і посіпаками хочеш лічити світ, Фільку мудрий, годувати далі Архиюду? Посіпак вигнати, а гірський народ розгайдучити? Ні! Пан цісар заповідає інші порядки. Адже це й Довбуш заповів: «Кров людськая не водиця». Пан цісар хоче, щоб усі були неголодні й гідні, вільні! Не думайте всякчас про бійки, ані навіть про ґаздування, думайте про те, що прийде, що вже йде.
Велику силу збирає цісар. З неба має допомогу. А ми звідси, найсміливіший народ, передова цісарська сторожа.
Тепер було очевидно, що або сам – скорше божевільний, ніж здоровий – чарує, або цісар чарує через нього. Так сумно людям чогось зробилося. З хмар виповзла туга. Жалібно застогнала у них, ніби маленьке теля ревіло за коровою.
Шелестів у тумані згорнений папір. Ще раз блиснула палиця для патенту і закрилася. Дмитро зник у тумані, пішов, ніхто не знав куди.
Так Андрійко оповідав про зібрання серед туманів.
Проте Дмитро довго не засиджувався в Головах. Шкінди, а за ними й інші, виговорювали на цісаря і на Дмитра, що могли. Оповідали, що після Дідової суботи самі пушкарі з парадом відпровадили Дмитра до хати, бо ані один старий побратим не залишився з ним. У тумані ніхто добре не придивився. Плітки та брехні, як уперті сороки, кружляли на головою Дмитра і скрекотали. Оленка непристойно кепкувала з цісаря, а Дмитрові просила переказати таке: так, як той молодий вовк, що побув у неволі чи в хаті під лавою, чи в притулі між безрогами, втрачає нюх і слух, втрачає лісову мудрість, уже вітер до нього не заговорить, уже полонина йому письма віщого не розкриє, уже старий ліс його не повчить – так і Дмитро, відколи став брататися з панами. Так казала Оленка.
Дмитрові змалів сільський світ. Він не хотів допускати відвертої суперечки, а впокоритися й усе це терпіти також не хотів. Наближалася зима, він уперше за багато років був у батьківській хаті. Роками тужив за цим. Але тепер було інакше, ніж роки тому, інакше, ніж очікував. Уже навіть не міг перейти через Білу Річку на Шкіндовукичеру, а з товаришів до нього навідувався лише Куділь. Батьківська хата була ясна й весела, оскільки молодий жидівський мандрівник вставив скляні шиби, але, коли Дмитро сидів у хаті без діла, смуток точив йому серце. Уже навіть Штефанко був не дуже радий з того всього, що чув від Дмитра.
– Як же ти то хочеш, синочку, яка ж то має бути цісарська свобода для всіх однакова, а без ґаздування? Будь-хто має бути рівний нам, і пустий зайда без роду? І постійно товариство, і віча, і війни, і багато галасу. А куди ж подінеться худоба та стара правда? Я цього не кажу, але хтось міг би подумати, що – борони Боже – ти засіваєш якусь нову моду!
– Ні, – сумно відповідав Дмитро, – дєдю, я хотів би, щоб було, як колись давно, як найдавніше, як сотні років тому. Але зайшло сонечко, не бачити нам більше вечірньої зорі…
Час від часу ходили з Куділем далеко на полювання, і було їм легше. Знову поверталися до хати. Йшли через голі буковинки без листя. Дмитро тихо заспівав:
Недовго сиділи в селі, кудись зникли. Чи на Льодову Бабу, чи на якусь зимарку, ніхто не знав.
ebooksa