Коли колядники відбули своє коло церкви, то, зігріті своєю сердечністю, йшли у найдальші закутки і з Дмитром на чолі оббігли всі голівські ґруні.
То були найрадісніші свята за багато років. Як колись перед приходом мандаторів, ніхто не перешкоджав, ніхто не шпигував і не псував радості. Під час коляди всі поринали в солодку прадавню старовину, єдналися зі старими часами. У деяких хатах, коли зазвучала коляда, коли відгукувався дзвіночок берези, вилазив із запічка кудлатий віковічний дід, що вже роками не ходив до церкви. Втомлений віком, але міцний душею, цілий рік мовчав, не мав уже з ким поговорити. Розбудила його коляда. Як почне розповідати та співати! Тоді з кутів кімнат, із піддашшя і здалека, ген із лісів напливає стара історія, чимраз давніша. Наче на дарабі з того світу з’явилися красним роєм давні люди, які вже давно померли. Колядники слухали діда і вчилися. Дітвора і з цієї, і з інших хат юрмилася, жадібно вбирала почуте. Діти все записували в голові на майбутнє. Потім юрбою летіли за колядниками від хати до хати. Голови святкували так гарно, що краще й бути не може.
Одні лише Шкінди мали невеселі свята. Ніхто навіть не прийшов до них зі святою вечерею в ім’я Христове. Усі про них забули, забули також про їхні балачки, про плітки та нарікання. Тепер, напевно, вже самі шкодували, що не почують Дмитрових пісень, не побачать плєсання. Потім розповідали, що старенький Шкіндів стрий розхворівся з жалю та злості: до коляди його не запросили, колядники до хати не прийшли, так його люди ображають на старості літ; немов розбитий і поламаний, пролежав усі свята на печі. Усе щось бурмотів сам до себе.
Тим часом до Голів звідусіль приходили посланці. Всі оселі по черзі запрошували Дмитра, із щораз дальших сіл присилали до нього послів колядницькі табори. Дмитро всюди поспішав, крутився, всюди встигав, разом із братством ніс повсюди свою пісню.
Довкола Красноїлля над Білою та Чорною Ріками і ген на Буковині, над Путилою, Дмитра вітали, приймали і вшановували як вільного князя, цісарського побратима, славного ватажка і березу. Всюди люди приєднувалися до рою колядників, віддавали честь Дмитрові, стріляли з пістолів. Десь його навіть носили на руках, цілували йому руки. З усіх сіл, де про нього чули, з Яворова, із Соколівки, з-над нижньої Ріки до нього поспішали берези та колядники, йшли під його командування. Іноді не знайомі йому люди, старі й молоді, простягали до нього руки, добровільно складали йому страшну, сонячну присягу: почуй нас, сонечко! Збуди грізні струни громові! – Усюди виймали гроші зі сховків, кидали золоті та срібні монети до дзвінка, на церкву, на нові дзвони.
Найдовше бавили, найгучніше святкували, найгостинніше і найбагатше вшановували їх у Ясенові, у старого Шумея, того, що весною разом із Дмитром поплив на Кути. Хати, ґражди, ґанки, комори та закутки наповнилися людьми. Невідомо звідки бралося стільки їжі для стількох людей: оленяча вудженина, жовта, як віск, поросятка, запечені в шкірці, риба, калачі, меди, вина без міри – таке-то частування було в Шумея. Після коляди, після учту співали пісню про свободу, кожна дитина їй вторувала. Уважно слухали нову пісню про мудрого цісаря-побратима.
Коли переставали співати, учасники обрядів та учти слухали оповідань Дмитра. Найповажніші, найбагатші ґазди сиділи довкола нього. А далі співоче братство, його товариші, серед них і найславніші юнаки. Напружували слух при згадці про таємничі загадки. Дмитро дивився на всі ці уважні обличчя, знайомі й такі, яких не знав, то спокійні, лагідні, але гідні, то горді, зухвалі й усі сповнені сили, навіть старі, поморщені віком чи зорані вітрами – усі вільні. Небагато бачив таких у цісарському палаці. Добре розумів, навіщо цісар хоче цьому народові спочатку послати загадочки. Радісна гордість додавала йому охоти. Вказував кудись рукою, ніби кут хати відкривав перед ними. Поставали далекі світи, куди мали вести загадки. Слухачі схоплювалися з місць, стискали бартки в руках, уважно дивилися в темний кут: чи вже пливуть загадки в золотих ризах?.. На закінчення коляди сто вісімдесят п’ять плєсарів, з них десь із п’ятнадцять дідів та кілька хлопчиків, плєсали під орудою Дмитра і вирували довкола нього у круглєку, на снігові, на Шумеєвій царині. Грали двадцять скрипалів, десять трембіт, десять кобз поперемінно допомагали скрипкам. Берези дзвонили дзвіночками, як під час великої урочистої прощі. Пісня, наче грім, розліталася по лісах: гей! Щоби вам ся бджоли роїли!
То був великий і чудесний час. Таку останню коляду мали Шумеєве обійстя і юнацький Ясенів. Під час коляди перестали битися і сваритися. Слухаючи пісні, дивлячись на братання, зрікалися буйності та дурної дикості. Супротивники поволі мирилися. Ще раз, на закінчення суперечки чи сварки, один одного десь у куті добре поторсав і потягав за чуприну, а потім цілувалися, обнімалися.
Під час цих святкувань Василюкові юнаки поновили й поповнили старе вільне співоче братство. Дмитро теж пригадав старий звичай. Розшукав по селах стареньких суддів, які колись залагоджували всі справи, усі суперечки та сварки. Призначив своїх юнаків пушкарями для цих суддів. Усюди оголосив про це, нагадуючи про стару правду. Казав, що то не він має наказувати, бо він може тільки давати поради, посилати поради. То сама стара правда наказує їм, як мати, щоб не сварилися, щоб усі справи доручали суддям. Наказував юнакам, немов молодшим братам, щоб слухалися мудрості старих суддів і відповідно до цього чинили, щоби ніколи-ніколи самі не здіймали ні суперечок, ні колотнечі. І зрозуміло, що ані суперечка, хоч і найменша, ані сварка не має вийти поза громаду. Ані до урядів, ані до священиків. Лиш одна громада може радити іншій, і він сам дає поради.
– Святкуйте добре й мирно, святе сонечко буде з вами, правда стара, цісар і я, – так усюди промовляв Дмитро під час коляди.
Нова радість пропливла через гори з хвилями коляди. Радість, що знову мають своє право, що закінчилася неволя та сваволя. Давні судді – а то були найстарші люди в селах – іноді долучалися до коляди, показувалися народові. Деякі навіть плєсали разом із колядниками старий плєс.
Як кров у жилах здорової людини, старі й нові пісні, старі й нові вісті кружляли і шуміли від людини до людини, від оселі до оселі, від громади до громади. За ними йшла згода, доброзичливість, братання. Жила стара свобода, тривала стара правда.
Льодова Баба не могла нічого вдіяти. Взялася до справи з іншого боку.
Задумала, що це буде остання коляда.
Саме так пояснював це нам лисий мудрець Андрійко: Допоки люди, радіючи серцем, казав він, ходять від хати до хати зі святою вечерею в ім’я Христове, допоки плєшуть на честь Дитятка, не може Архиюда закути нас у кайдани, і Льодова Баба не може закути морозом живу кров. І саме та Дмитрова коляда то була остання коляда на Верховині.
Спочатку кривилися на стару коляду молоді попи, щойно вимуштрувані й вилощені губернатором. Їхні Божі урядники небагато допомогли супроти збіговиськ, іноді ще самі бігли з висолопленими язиками за колядниками, плєсали десь там ззаду за головними плєсарями. Потім до крайсамтів дійшли вісті про небезпечні збіговиська, про те, що Дмитро Василюк знову збирає товариство і ще, окрім того, приймає присяги, призначає уряди, що знову роями ходять по хатах, вештаються по всіх горах, радіють, стріляють. Очевидно, готують бунти, бо всюди вітають Дмитра, як перед нападом на Кути, а тепер ще як вільного князя, як цісарського побратима.
З гір щораз ясніше почали палати вісті про загадки. Розходилися звідти на весь галицький край, блискали всюди, наче несамовиті вогники. Долішні люди прислухалися. Знали, що гірські мольфари й чарівники знають таємниці, про які не чули людські вуха. Коли наближалася весна, навіть у Львові селяни «робочого» стану, які приїжджали на торги, дізнавалися, чи в губернії немає якихось оголошень і патентів про загадки. І ще далі, навіть десь під Краковом, мазури перешіптувалися про цісарські загадки, небезпечні для панів. Страх чаївся, поволі, як чорний туман, спадав на міста і двори. У Чернівцях на Буковині пани й урядовці вдень і вночі мали під рукою запряжених коней, приготованих до втечі. У торгові дні поширювалися грізні вісті, що от-от, уже, в будь-який день, щойно почнеться льодохід, вночі на ріці покажуться натовпи кривавого гірського люду на летючих зміях. Закидають Чернівці топорами і спалять міста. Міські люди, особливо багатші, не спали ночами. Вже й до губернії дійшли ці вісті. Вже й у газетах почали писати про гірського бунтівника, що вийняв корону зі скельної комори, коронувався гірським цісарем, сам приймає присяги, призначає уряди й суди.
Ці вісті долетіли й до Відня. І там, може, хто знає, пан цісар, коли дійшли до нього чутки, почав посміхатися у вуса, радий, що пани бояться його побратима.
Урядовці в містах метушилися. До Коломиї постійно приходили вказівки з губернії, щоби збирати війська, щоб завжди тримати військо при зброї, а тим часом посилати найрозумніших, обережних, хитрих комісарів, аби ґречно, от так собі, тим часом крутили і домовлялися з гірським депутатом, також названим князем.
Коломия має жваві базари, чудесні ярмарки, це місто красне, але щоб мудре – то ні. Вид звідти на гори – не надивився б. Але що тут багато говорити, краще відразу виїхати в гори, втекти з цієї коломийської мудрості.
ebooksa