Тепер, коли почало приходити «це згори», тобто з губернії, страх терткою почав ходити по коломийських спинах. Крайсамт посилав комісарів з наказами, щоб ті заходили якнайдалі в гори. Вони їхали до Кут і до Косова, далі не заглиблювалися. Тільки потім до гір доходили вісті, що в Кутах будують нові будинки на місці старих, знищених урядів.
У горах це нікого не обходило. Був спокій і мир. Судді мирили людей, громади жили кожна для себе, у мирі одна з одною. Натомість уряди, які досі навіть пальцем не ворушили, щоб приборкати сваволю, тепер почали прислуховуватися, винюхувати і вистежувати. Найбільше, найґвалтовніше била тривогу Коломия.
Коли наближалася весна, з гір прийшли нові вісті. Міста полегшено зітхнули, бо ж це були повідомлення про голод і про сутужну весну. З долів нікого в гори не пускали. Обгородили їх сторожами та військом, наче муром. А на Уграх був неврожай і нестаток. То ж у горах вичерпалися всі запаси зерна. А оскільки купці не йшли по худобу та по коней, то щезали й запаси грошей.
Коли ці вісті дійшли до міст, містяни втішилися. Тим часом уряди почали думати про те, як би остаточно впоратися з горами, з Дмитром і з тими загадками, що посіяли посеред сільського населення стільки хаосу та неспокою. З гір приходили дедалі сумніші вісті, а для міст, нібито під загрозою, щораз більше втішні: паша вичерпалася, весна була пізня, сніги на долинах трималися, а на полонинах і високих луках залягли грубими шарами. Навіть кропиви було замало, і ті люди, що не мали запасів, вже їли пляцки з протертої яворової кори. Тому було оголошено, що існує загроза нападів голодних банд, і в містах знову перестали тішитися. Знову йшли алярми до самої губернії. Знову повідомлення і запитання з губернії надходили до Станіславова й Коломиї.
Крайсамти пояснювали, що причиною голоду і нестатку є баламутства депутата з Голів, який зваблює народ найдивовижнішими обіцянками. Бо в надії на патенти й цісарські загадки люди позбулися всього, що мали, попродавали худобу, витратили гроші на святкування на честь Дмитра. Маєтки пішли – як записували уряди – з димом стрілецького пороху. Святкуючи чотирнадцять днів без перерви на честь свого князя, який себе називає цісарським побратимом, люди витратили великі гроші. Під час свят підготували бунт. А позаяк це люди без допомоги, без поради, керовані відомими розбійниками й зухвалими бунтівниками, що виступають проти найяснішого пана, нехай висока і ясна губернія зарадить, як може, аби захистити міста від нападів, весь край від битв, безладу, бунтів, насильства, убивств, пожеж, злочинів, а цісарську найяснішу владу від потрясіння і – не дай Боже – від втрати провінції, на що тільки й чигають вороги.
Невідомо, що на це відписала губернська влада25.
Сутужна весна
Верховина пережила не один сутужний, «тугий» рік і перед цим, і пізніше. Перебувала його важко, допомагала сама собі, як могла, і поволі знову приходила до тями. Але ще ніколи вона не була настільки відрізаною від світу. Зі сторони Поділля перекрили всі підступи до неї, побоюючись поширення бунту. А на Уграх також був тугий рік. У Сиґеті неможливо було продати ані сукно, ані бринзу. Не було чого гнати туди волів, годі було купити збіжжя. На додачу довго панувала важка холодна зима. Льодова Баба Євдокія взялася до діла.
Саме на свято, що зветься теплим Олексою, почалася нова зима. Розгулялися вітри, випало так багато снігу, що худоба не могла дістатися зі стайні до найближчого стогу. А до стайні навіть не можна було дійти з хати, щоб подоїти корів. На саме Благовіщення Верховину скували нові сильні морози, аж молоді смерекові деревця на краю пущ потемніли та поруділи. Пташки прилетіли зі співом й одразу оніміли. Коли якась поривалася проголосити весну і пробитися солодким голосом крізь зиму, гучна віхола придушувала її голос, висушувала їй морозом горло, перемагала голодом вістунів весни. Птахи замовкали, падали від холоду й голоду. На Благовіщення не було навіть гадки виганяти овець на ночівлю до літніх кошар. Від Поклонної середи почалися відлиги й заморозки. Знову падали сніги. Плаї, стежки та оселі тонули в бездонному снігу, який поволі танув, і в грязюці. Навіть найкращий кінь, ступивши заледве кілька кроків, провалювався вище живота, падав у замети, не міг вибратися, поки люди його не витягнуть. Жоден старий кінь просто не хотів зрушити з місця, виривався, норовився, шалено опирався, а молодий недосвідчений коник, загрузнувши по шию в заметі, безпорадно тремтів, жалібно стогнав, не міг і кроку вперед зробити. Лісові звірі теж тонули у снігах. Вовки легко доганяли оленів, по-різницьки загризли їх стільки, немов потрапили між овець, загнаних у кошару. Гнана вовками й лисицями звірина втікала до стогів сіна та до хат. І для звірів настав лихий рік. Люди хапали або вбивали їх без жодних зусиль. У деяких хатах харчувалися м’ясом чи юшкою з цапа або лісового бика. Врешті й вовки загрузли у снігах та весняній грязюці. Навіть їхні псячі ноги не могли здолати заметілі вкупі з відлигою. Барложилися десь у ярах, у глибинах пущі, де не було завірюхи. Може, вишукували з-під снігу рештки загризених оленів. На краю пущ уже не видно було вовчих слідів. Вигнана звірина, сарни й олені покинули гори і цілими стадами з’являлися на підгір’ї.
Льодова Баба дула і грала, цілий місяць гучно святкувала, білі, потужні вітрові плєсарі співали їй коляду, плєсали на її честь. Ніхто не смів їй суперечити.
Тільки Дмитро, як завжди, сміявся їй в лице.
Саме в цей час Дмитро, що добре знав, яка нужда гнітить його братів, прорвався разом із Куділем на Поділля, як і належало давнім лісовим хлопцям, володарям пущі. На Поділля по зерно. Хоча від часу повернення з Відня не мав грошей, а до комор під верхом Льодової Баби не докопався б у таку пору жоден чоловік, навіть жоден найвірніший щезник-наймит, Штефанко віддав йому все, що заощадив і що колись складав для мандаторів. За грубі гроші закупили зерно через жидівських знайомих. Шістдесят тергів привезли до Космача. За допомогою тамтешніх людей, даючи як винагороду збіжжя, привезли зерно на конях, де-не-де волами, де-не-де на плечах, постійно йдучи самими хребтами та ґрунями по глибоких снігах, не раз посеред найгірших віхол, які так запирали дух, що треба було лягати на землю, аби їх перечекати. Долини та плаї тонули у відлигах і грязюці, а ліси у снігових заметах. Поки добиралися, наслухалися вістей про голод, надивилися на картини та примари голоду. По дорозі залишали в деяких хатах трохи збіжжя. І так врешті принесли зерно до Ясенова. Повідомили людей, щоб приходили по нього. Хоч важко було повірити, щоб у такий час хтось привіз зерно, люди зі щораз дальших осідків сходилися до Ясенова, благословляли Дмитра і Куділя. Дехто цілував їхні сліди на снігу. Поки вісті дійшли до найдальших осідків, збіжжя вже майже не було. Його ділили на щораз менші порції, і вже дехто вертався з плачем, що майже нічого не принесе діточкам, які чекали нагорі в хаті.
Дехто взагалі не вертався до хат, тинявся по Ясенові. Коли розтало трохи снігу, в ярах з’явилася молода кропива. Люди рвали її та пекли матажанники з кропивою, дрібно її порізавши і додавши до муки. Дедалі частіше ставалося, що по хатах діти пухли і їх лихоманило. Голодний час тягнувся тяжко, наче комусь за кару накрутили на ноги залізні ланцюги, і такий засуджений ішов уперед, розмотуючи їх, а вслід за ним по дорозі волочився важкий безкінечний цеп.
Отоді Дмитро разом із Шумеєм зібрав до Шумеєвої хати у Великодню неділю найбільш шанованих і найбагатших людей з цілих гір, дуків, отаманів, старців і давніх суддів. Шумей запросив також усіх, хто мав якийсь вплив: примівників, починачів, усіляких майстрів. Гості поволі сходилися. Шумей позатягав до хати ще й багатьох бідаків, що крутилися по Ясенові. Тішився Шумей гостям. Понаставляв рядами бербенички з густою зимовою гуслянкою, великі ясенові корита з бриндзою. На яворових кружках стояли ніжні пухкенькі й біленькі будзи, а поруч цілі стоси ячмінних пляцків. Були там і печені поросятка, і ягнятка, і багато яєць. А ще стіл прикрашали красні писанки та кілька оздоблених узорами барилець. Було видно, що в тих барильцях є щось добре на додаток, для охоти: чи то горілка, чи мед, чи вино. Починаючи частунок, Шумей промовляв щораз голосніше, щораз сердечніше:
– Гості мої милі, любі гості, посланці небесні, беріть, куштуйте, пробуйте, хапайте, наминайте, гостоньки Божі, вживайте! Як вам смакує! І намагаймося, щоби всі так мали.
У голодні часи, кажуть, треба дуже пильнувати, щоб завжди бути ситим, бо голод може пролізти і схопити людину раптово, скрутити і знищити. Тож люди, чи голодні чи не голодні, залюбки стали частуватися. Коло кожного кружка з білим сиром, викладеним у вигляді стогу, крутилося багато рук. Гості різали й хапали великі білі окрайці. Тріщали ячмінні пляцки, все швидко зникало в горлянках. Кожен, хто покуштував квасної зимової гуслянки, цмокав від задоволення. По черзі з’являлися юшки та шматки оленини й баранини. А потім уже починала кружляти та чи інша писана бербеничка. Ішла навколо в плєс, мов дівчина, до якої кожен має охоту.
Усе повеселішало, всі очі звернулися до Дмитра, всі чекали, коли він обізветься.
Дмитрові очі свердлили людей, погляд проникав крізь стіни хати.
– Скажи нам щось, сповісти нам щось, Дмитрику, – просив Шумей.
Андрійко ось так розказав про промову Дмитра на останньому ґаздівському вічі.
ebooksa