– Слухайте мене, – говорив тихо Дмитро. – Послухайте хвильку, ви, дуки пупкові, ґазди худоби, бувалі, мудрі! Чи, гадаєте, знайшовся б тут посеред нас, коли так бенкетуємо і напихаємося, такий паскудний чоловік, що сказав би: а що мені біда зробить? Що мені до того, що ота хата недоїдає, а той осідок голодує, а та родина вимирає? Чи знайшовся б такий?
Стара правда соромиться такого ірода! Відвертає від нього лице. Відкидає його, як мати-кобила, якби їй до грудей приссалося смердюче вовченя! Такому хлопом бути, що в панщині живе, береже нещасний гріш і плекає думку, що так може викупитися з панщини. Такому бути нелюдським жидиськом, який, мов за якусь пекельну кару, днями й ночами рахує гроші, гребеться в реєстрах і тільки таке щастя знає на цьому світі. Або ще гірше: бути йому хіба цяцяним панком, зажерним, череватим, таким, якому ціле життя огидне й нудне. Уже його ніщо не тішить. Так! А не ґаздою йому бути веселим, вільним, не княжити йому над полонинами під сонечка оком. Не свободу цінує, тільки своє добро в смердючій коморі. Душу не в руки Божі кладе, а в стухлу бербеницю запихає.
Не розуміє така дірява голова, подібна на сито, що весь його маєток, уся сила з тої свободи, з того вільного простору, що все раз-два щезне, як піна, хай лиш урядовці й панки доберуться до полонин. Хай лиш сюди прийдуть з мапами, з бухтами!
А коли то буде?
Коли почнуть гинути брати ваші, найбідніші, коли згаснуть гірські роди. Посіпак сюди нашлють, шарапаток, лати і лемки довгими рядами оселяться при дорогах, як кроти при стежках. Відразу вам їх на голову посадять. Або наймуть рештки тих наших бідарів, як то вже бувало з пушкарями. Будуть вас топтати, катувати. У неволю і вас заженуть.
Послухайте мене, що бачив.
Уночі на Поклонну середу розбудила мене моя стара рушничка-співачка. Задрижала раптово над вухом, заплакала, мов дитина, замугикала сумну пісеньку, дуже жалібну. Що ж то за співанка? Не міг я відразу відгадати. Встав стривожений, вийшов у сіни. З батьківської кімнати почув тихий стогін. Увійшов до кімнати. Коли запалив світло, прокинувся тато, але якось ніби не пізнавав мене. Втупився у сволок. Скорчений, задивлений догори, показував мені щось там високо.
Коли опритомнів, розказав мені про своє видіння. З чорного туману – оповідав – із глибокої давнини роєм летіли схудлі до костей, голі полчища, висохлі кістяки, жовтошкірі, сухоребрі. Втікали від залізного сипа зі сталевими кігтями. Кивали до нас, показували на гори, сіяли золоте зерно. Безперестанку пронизливо пищали, а сип із грізним шумом гнався за ними. То голодні натовпи, гнані бідою, – то маси тих людей, що тут колись мерли з голоду і ще тепер десь мучаться.
Тому й співала мені рушниця. Зрозумів, що була то співанка про голод. Швидко зібрався, покликав Куділя. Пішли ми разом на доли, щоби збіжжя сюди принести перед Великоднем.
Коли ми сходили з Коробки, вниз до Рибниці, чути було звідкись із ґруня наче далекі жіночі співи. «Хто ж то співає в такий час?» – питаємося один одного. Йдемо туди. Чути голоси жіночі й дитячі. Як ми дійшли до пагорба, то зрозуміли, що це плач, а не співи. У шалаші сиділа молода жінка, вродлива і гарно вбрана, коло неї лежало п’ятеро дітей. Утікали так у світ від голоду, але забракло їм сил іти далі. Залишилися тут, плакали, заводили, благали хліба. Ми її нагодували і звели вниз до села. І знову далі, вже на роздоріжжі, там, де йдеться плаєм упоперек лісами з Соколівки на Пістинь, побачили шалаш при плаї. Навколо шалаша хтось поскладав маленькі хліби-кукуци, як за померлі душі. Заглянули досередини: лежали там кілька дітей і дві жінки, всі мертві, холодні, затвердлі. Навіть поховати їх не можна було. Земля замерзла, груда задубіла, як камінь. Ніде людей не видно. Коло хат ніхто не порається, все німе. Заглянути до хати – страх бере. Заглянули ми якось до одної з хат, що стояла близько стежки. З величезної дерев’яної миски троє дітей хлептали, як пси, якусь жовту рідину. Зайшли ми до хати. Сказали діти, що батьки пішли шукати хліба до родини на волоський берег, а їм залишили жур, зварений з решток муки і яворової кори. Під Коломиєю космацькі підлітки й дітиська, брудні й розкудлані, роєм до нас летіли, простягаючи руки. Кинулися на нас, наче зграя вовченят. Без перерви верещали: дайте хліба, дайте хліба!
Люди в Коломиї мають такий уклад життя, що нічого не роблять. Або бігають один до одного, або їдять. Через таку постійну гонитву і через великий рух там такі болота, як на найгірших драговинах у Чорногорі, де збирається вся вода з верхів. Хліби лежать собі вдосталь на базарах і перед хатами, як каміння на черемоськім зарінку. Якби не спокій і згода з містами, ми би знали, як усе те забрати. Але там і так за гроші можна все дістати. Мабуть, навіть церкви й божниці за гроші продавали б.
Коли вже поверталися з зерном через Космач, постійно зустрічали дітей з усіх гірських сіл, що втікали на доли. Ідучи хребтом до Версалему, бачили не раз у хатах знеможених старців, що вмирали з голоду. Їм уже неможливо було допомогти. Надто пізно. Серед лісу на верхові Долу почули ми десь у заростях тихий плач немовляти. Почали шукати. Побачили, що серед хвої лежить жінка у космацькому строї. Біля неї дитина тримає грудь і ссе, не може виссати молока і плаче. Жінка була мертва, зимна вже. Видно, ішла кудись у світ, упала дорогою. Дитина, може, сама витягнула грудь із-за пазухи, так і ссала холодну затверділу грудь. Забрали ми дитину з собою. Жінку накрили хвоєю.
У тому місці піднялася така страшна завірюха, що ми весь час лягали на живіт, аби нас не знесло з хребта. Уже коні ледь не падали, сідали і так перечікували завію. У віхолі стогнали, заводили, то реготали, то грозили потрохи і ґзилися по-своєму лісові громади духів. Так ми дійшли до Джерел чорного Потоку, де вже мали сходити на Жаб’є. Переночували там у давно покинутій хаті, наполовину розваленій, але з одною доброю кімнатою. Розв’ючили коней і відвели їх у розвалену частину хати. Довкола був дуже старий ліс. Кінця йому не було видно. На хребті панували безконечними рядами чубаті грубі ялинові башти, а схили поросли кедровими хащами, непрохідними заростями. Вітер ущух. Тихо було в лісах. Коли входили до кімнати, не хвалили ми Бога, не хрестилися. Так я наказав. Коли в голодний час ідеш із зерном, не варто сваритися зі щезниками, ані дражнити тих, що там у порожній хаті мали лігво. Але від чужих, нехатніх духів перед відходом до сну поставив про всяк випадок мольфарські захисти і загороди. Тихо було і глухо в тих снігах, у зимових потопах та заметах, серед правічного бору. Ані одна галузка не шелеснула. Заснули ми спокійно. Близько півночі, хоч не було вітру, почали стогнати орди поза хатою. Пронизували нас стогонами, наче морозяним вітром. Стогін проникав через вуха, свердлив тіло, виходив п’ятами, аж диміло з кожного. Гай, гальо, гай, гальо! Так вищали і штурмували хату орди упирів. Заборонив людям із Космача, які допомагали нам перевозити збіжжя, аби, борони Боже, зі страху не почали хреститися чи молитися. Бо ґазди нашої хати, щезники, прийняли нас. Прихистили без спротиву, ватру нам не гасили, найменшої шкоди нам не робили. Не можна було відплачувати так неґречно й невдячно і мати ворогів у самій хаті. Познімав чародійські застави й оборони. І відразу ж стогони за хатою припинилися. Знову ми спокійно заснули. Костоголові орди сухоребрих кістяків входили, впливали собі спокійно до хати, спокійно, як хмарки. Кружляли навколо наших голів. Часом над кимось із нас затримувалися довше, вдивлялися в нього, немов його впізнавали. Не розказати мені того, що ми бачили, що чули. Скільки страшних і жалібних історій пройшло через наші голови. За кістяками впливли ще сумніші видива, пухирі, наче білі бані, вкриті кривавими плямами. З ватрою у животі, весь час ковтали ватру. То ті, що колись їли добре і смачно – без совісті, – коли інші в муках мерли з голоду, ані не допомагали нікому, ані гадки такої не мали, щоб допомогти. Усі ті видива складали руки, благали нас – це я розумів, – молилися про допомогу для тих голодних, що тепер страждають, бо це і для них полегшення. Найжалібніше стогнали ті криваво-бліді упирі з ватрою в животах. Просили нас, щоб ми такий лад запровадили, аби вже ніколи голоду не було. Для полегшення духи нам оповідали, але тільки тому, що ми хотіли їх слухати. Дізнався я тоді, побачив це там, що у тій самій хаті двісті років тому весною щоночі сходилися хлопець і дівчина. Обоє молодесенькі, кохалися і ховалися з тим від батьків. Коли розгулявся страшний голод, а люта зима тривала, як тепер, удень обоє доглядали голодуючих і хворих, кожен у своїй хаті. Обоє носили дрова і воду, обоє викопували кропиву й листя ожини з-під снігу, ходили шукати десь кору на молодих яворах, обоє варили, що вдавалося, і годували своїх. По хатах бушувала голодна гарячка, гуділа в головах, як похоронний дзвін. А коли хтось помирав у хаті, вони з великим трудом ховали померлого в лісі. Ночами знову сходилися у тій хатці. Цілувалися й обнімалися цілу ніч. Так одне одним живилися. Вранці поверталися до своїх хат, немов щось їли і ніби п’яні. Щоночі так сходилися. І так померли в обіймах у тій самій хаті. Так мені обоє оповідали свою історію.
Ґазди нашої хати, щезники, повилазили з кутів, зажурено слухали, кивали цапиними головами, обгризали собі копитця. Потім тихо мене питали, цілком ґречно: чому ваш Бог усе це дозволяє? Такі ви є християни? Я відповів, що Бог узагалі не дозволяє, бо дав людям живі серця та свободу. А люди так скористалися з цього, що самі перетворили свої серця на каміння. Але відтепер буде інакше. Так я їм пообіцяв, і це вам нині кажу.
Втихомирилися сухоребрі та криваво-бліді полчища. Ані вони, ані щезники не перешкоджали нам назавтра в дорозі. Ще й у найвищих заметах прокладали нам шлях. Провели нас через Діл. Уже як дійшов до нас шум Черемошу, коли ми вийшли з гірських туманів, втратили їх з очей. Десь усе те зникло в заметах і туманах.
Дмитро закінчив розповідь. Побожно тихо й глухо було в хаті. Двері в сіни були відчинені. З кімнати було видно, скільки там зібралося людей, скільки скупчилось на ґаночках і пропихало голови у двері. Але натовп був тихий. Усі перебували в задумі. Часом хрестилися, часом тихенько шепотіли.
Оскільки всі мовчали і ніхто навіть не поривався щось сказати, Дмитро закінчив своє:
– Чи ж ви думаєте, дуки, що мали б силу, свободу та маєтки, якби не гори? Деінде, хто хоче мати це все, мусить бути скнарою, шкодувати кожен гріш, оббирати наймитів. А тут сонечко саме дало все вашим родам. То ж будьте йому вдячні, інакше голод спече вас, а ваше ґаздування наздоженуть прокльони тих орд, що мандрують пущами. Після смерті разом із ними будете никати, стогнати і мучитися та від огиди до їства ковтати ватру, як ті криваві надуті пухирі.
Старий Шумей встав, обійшов стіл, довго дивився на Дмитра. І погоджувався, і щось йому не догоджало, а може, не мав відваги сказати.
Дмитро це зауважив:
ebooksa