– Кажи, Шумейку, кажи, що тобі не подобається.
Шумей сів, поволі почав говорити, широко й відверто:
– Подобається мені, подобається мені все, що ти кажеш. А що ж мені має подобатися, як не це? Та бачиш, може, то так ненавмисно, адже це не так, щоби хтось жалів для бідних, щоб для голодних мав нечуле серце. Тільки якось воно так діється, що один при коровах крутиться, а другий при ягнятах, а інші біля сукна, при фолюші, чи у млині. Коли самі прийдуть такі, яким сутужно, кожен поможе. Не чув я ще, щоби хтось відмовив.
Дмитро Василюк встав.
– То ви так-то хочете? Прошаків із них зробити? Закрити очі на злидні й чекати, коли почнуть жебрати і стогнати? Але ні! Не буде горянин старцюгою! Давіться сметаною, сирами, бриндзою, вуджениною, бараниною, медом. Ніхто не буде жебрати. Воліє згинути і змарніти. Жебраків у горах нема.
Здавалося, що Дмитро хоче вийти з хати. Схопився Шумей, обняв Дмитра за плечі.
– І не буде жебраків! – крикнув, аж у вухах задзвеніло. – Не дозволимо, аби були жебраки. Дай тобі Боже небо, що ти нами струснув, Дмитрику, наш князю вільний. Ліпше б я сам, усі славні Шумеї кожної весни кропиву щипали, ніж мав би занюхати жебрацтва.
Неймовірний страшний галас здійнявся в хаті, у кімнатах, у сінях і на ґанках. Дуки та бідарі обнімалися.
– Не буде жебрацтва у горах! – кричали піднесено. – Не дамо зневажати свободу, стару матір, шанувати нам її, як дійну корівку.
Галас тривав, підіймався хвилями і бушував обійстям, наче повноводий потік.
Тим часом Дмитро просив повернутися до ради, щоб порадитися, як допомогти всім, хто голодує і недоїдає.
Спочатку виступив Штефанко Василюк. Благав усіх людей, просив старих суддів, аби переказували від громади до громади, щоб передовсім шанували і добре доглядали худобу:
– Це є найдавніша наука для голодного року. Худобі дати все, що можливо. Не продавати корів, не яловити, не телити, ані, борони Боже, не нищити, не забивати на м’ясо. Вони вас прогодують і ваших дітей. Хто не має паші, кому паші замало, нехай іде до таких, як я, що мають паші досить, хай приганяють корівки, нехай і дітей до хати принесуть. Є ще сонечко – буде й весна.
Промова Штефанка сподобалася всім. Зголошувалися один поперед іншого, аби годувати худобу бідарів або їхніх дітей, допоки є тугі часи.
Наступним говорив Філько Желєнський. Штефанко думав про те, що буде тепер, а Філько – що буде пізніше. Смикаючи вуса, то дивлячись під стіл, то ніби з нехіттю відвертаючись від тих, що дивилися на нього, говорив, як завжди, трохи строго:
– Досить уже тугих років. Треба з тим покінчити раз і назавжди, зробити лад. Корчувати треба, землі скопати і навіть зорати і сіяти, все сіяти: ячмінь, пшеницю і турецьке зерно – кукурудзу. Як тільки сніг зійде. Дам насіння, скільки зможу, приходьте, покажу кожному, яке в мене зерно на тому місці виросло, де перед тим ведмідь корови бив.
Нікому не сподобалася промова Філька. Принаймні ніхто вголос не висловив йому підтримки.
– Тут не поля, не Поділля, – кричали, – тут ніхто не буде брати тягар гріха на плечі, землі не буде калічити. Ми не подільський рід, тут не панщина. Тут ніхто не буде гнути спину, як віл. І кінь гірський плуга не витримає, не хоче неволі. Ліпша навіть із голодом свобода, ніж сита неволя.
Найбільше гарячкував старий Шкіндів стрий:
– До того вже дійшло, що на волів маємо обернутися? До такої дурості договорилися? Ой, видно, Фільку, хоч ти є чесний чоловік і справедливий, але ж із панського роду. Добровільну неволю хочеш тут запровадити? Ви роздали панам і цісарям гроші та скарби, захотілося вам показувати з себе гонорове юнацтво, а тепер що? Але вже не робім за то сварки, згода то згода. Бо й так собі все відберемо. Гуртом підемо на доли, як це Дмитро сказав у Дідову суботу, перевернемо світ за цісарською згодою, за цісарським наказом. Та це – що інше. Не буде нам там біди. А тим часом якнайскоріше посилаймо до цісаря по зерно.
ebooksa