Томнатик понуро мовчить, як завжди. Безліч різних вістей каламутять барви. Балакуни плутають те, що поза часом, з учорашніми подіями. «Чорні книги», всі ці судові акти, панські та міщанські, очорнюють людськість, бо очорнюють працьовитий люд. Мудрі книжки надто горді для таких небилиць. А священики не на те відповідають, про що їх питають. Лише найдавніша опришківська дума вибирає золоті зерна з піску. Стає на захист народу і людяності. Прославляє Головача і відважно заявляє: він убив біса раз і назавжди. Кінець! Хай щезне бісівська історія, пам’ять кривди та помсти, дикі, жорстокі вчинки. Озерце є і буде – вчора, сьогодні й завтра. Сумно й поблажливо пересіває думу про Головача з історії у безісторію.
Південні схили Чорногори, що спускаються до Угорщини, куди більш сонячні, ніж наші північні, і навіть м’якші у самій будові гір. Ніде немає відкритих скель, немає проваль і берд. І немає похмурих щільних лісів жерепу та лишайників. А величезні, дорідні, майже кулясті, ясні буки ростуть значно вище від звичної межі лісу. Групи буків – собори добросердої та довірливої побожності, – розсіваючи приємне зелене світло, зберігають погідний і затишний настрій тихого задоволення від власної сили.
Буковий стиль: настане час, коли його навчаться в буковинках, і почнуть ставити – в пам’ять про Головача – букові собори. У їхніх прозорих куполах кожен зелений шматочок скла, мов буковий листок весною, запіниться світлом. І зіллє його гостинно кожному, хто прийде туди помолитися й навчитися братерства по-своєму, а всі разом – по-буковому.
Котловини і долини на угорській стороні також вельми широкі й просторі.
Коли дивитися з вершини Ґутина на південь, то спочатку видно оті громади буків, ґаздівські процесії та віча. А далі, нижче, в широких котловинах, простягаються чорні неторкані смерекові ліси. А ще далі – миготлива сяюча смуга Тиси, покровительки угорських рік, яка бере початок неподалік від цього місця. А потім знову верхи, знову суцільні плащі борів і знову – море верхів. Там, десь у скалистих нуртах Тиси, похований у золотій домовині Бич Божий, Атила, також нащадок велетів.
І там, з угорського боку, видно ясні галявини, які випестили нашого Головача.
У злу годину і на власне нещастя розбудили пани у Головачеві силу велетів.
Уже з самої його постаті, зі здоровенних плечей, які ледве вміщалися в широкі двері хати, з його величезної голови (його череп начебто зберігся й донині) можна було зрозуміти, що він походить від велетів. Своє прізвисько він отримав через цю велику голову, а як звався насправді, невідомо10. Волосся мав ясне, з золотими пасмами – ознака походження від велетів. Кажуть, що перед тим, як народити, мати виношувала його у лоні два роки, а груддю постійно годувала десять років. Коли Головач підріс, то був хлопцем спокійним, хазяйновитим, працьовитим і веселим. Від ранніх літ він кохався у полонинах і в пастушому житті. А свою силу показував лише у невинних жартах. Часом брав на плечі якогось здивованого бика чи спиняв коня, що розігнався в бігові. А коли сміявся до відлуння на полонині, то з дерев опадали листя і хвоя, а дерева гнулися, наче від бурі. Однак ніколи не шукав сварки. Навпаки, був відомий тим, що, сам упоравшись з роботою, охоче допомагав тим, кому випала нагода, був сильний і водночас доброзичливий і чуйний. Його сірі, глибоко посаджені очі лагідно посміхалися світові. І пісня називає його «щирою дитиною».
У той сумний час сталося так, що пани, особливо на угорському боці, замість того, щоб мати трудовий народ за братів, чи молодших, чи старших, як воно давно велося, захотіли втиснути його у свій лад, ніби до залізної клітки. Як завжди, можновладці цього світу брешуть, що хлоп – то бидло, бо хоче жити по-своєму. Задумали зробити з них підданих і назвали їх хлопами. І так усе хитро влаштували, що люди їм піддалися, наче заскочені уві сні.
І хіба не зрозуміло, що головному бісові, такому ласому до неволі, як ведмідь до меду, ці панські вибрики припали до серця. І він осмілів. Оголосив себе їхнім опікуном і почав тілесно ходити, бігати, їздити та літати по цілій землі при всьому параді. Взагалі не ніяковів і не соромився, не лише відкрито називав себе бісом і так сказав себе титулувати, а й зухвало перекривляв Бога. А коли набрався до того смаку, то розкривав парадний одяг і показував небові голісіньку гузицю. А ті, що повинні були б його помітити, застерегти інших і проклясти, вдавали, що нічого не бачать. Тож він і далі вихвалявся задком, наче не існувало нічого гарнішого, а у велике свято оголосив свій закон, урочисто затвердив неволю і за це ласкаво дозволяв себе цілувати достойникам. Ніхто не захотів і не наважився йому опиратися. Він зрозумів, що настав його час, і віддав землю своєму родові до поділу: нехай відтепер вона буде дідизною не людей, як колись Бог призначив, а чорта. Ну і чортові роди-народи посипалися на землю і почали її ділити: це твій край, а це – мій. Не сварилися, не воювали між собою, бо то ж чорти, а не люди. Чітко слухалися головного пана. І все йшло у них гладенько.
Отоді угорські гайдуки за наказом своїх панів почали нападати на ґаздів і переслідувати їх. Вчепилися і до родини Головачів.
Терплячі та мудрі ґазди палко молилися до небес, аби Бог спам’ятав тих напасників і відвів усе це панське лихо! Небо мовчало. Врешті терплячість вичерпалася, скінчилися дитячі прохання до небес. Коли гайдуки зв’язали і потягли з собою гордого і вродливого Головачевого брата,якого звинуватили у так званому зухвальстві стосовно каштеляна, то Головач стискав зуби і кулаки. А потім тою самою стежиною серед сонячних царинок, де колись вони бігали з братом – біленькі веселі дітлахи, – він ходив до брата до панської катівні, щоб після довгого очікування, благань і підкупу гайдуків передати йому шматок хліба. І здавалося Головачеві, що то вже інші гори, інші ліси, інше небо – не те, до якого він із такою довірою посміхався та простягав руки. Щось відривало його від материнських грудей світу. Щось сюди заповзло, наче якийсь слизький огидний гад. Наче звідусіль було чути не знаний досі скрегіт, ніби хтось тер каменем об камінь. А коли братові мали винести суворий вирок, Головач одного разу побачив, як старенький батько дивився на коней, що паслися на луках. Він почув, як батько тихенько і ніжно примовляв: «Не знаєте нічого, бідолашечки! Не знаєте! Хвостами махаєте, зеленою травичкою смакуєте». І Головач, який нікому ніколи в житті не заздрив, лише тим коням тоді позаздрив.
Камені, зрушені один раз із тієї скелі нещасть, сипалися далі.
Померла мати Головача. Щоправда, брат якось утік перед самим виконанням вироку, за яким наказано було поламати йому кості та вирвати язик. Але тоді знову до хати прийшли гайдуки. І коли почали в’язати і катувати батька, Головач намагався поросити їх схаменутися, людським словом промовляючи до їхнього сумління. А коли на очах родини зарізали корову-годівницю, коли один із них вдарив острогою і розпластав на землі пса, який захищав ґаздів, тоді прокинувся Головач.
Блиск сокири і рев пораненого ведмедя.
Жоден з напасників не залишився живим.
А потім така звичайна для наших цивілізованих часів, так добре знана історія: каральна виправа, спалення хати, цілковите знищення господарства, катування старих та дітей. Головач був на полонині, однак, побачивши палаючу хату, збіг із гори і наздогнав переслідувачів. Кажуть, що його моторошний сміх ще здалека так їх жахнув, що вони покинули бранців і з переляку повтікали.
Ґаздівство і родина були знищені. Неповнолітніх дітей треба було розмістити по людях, а батько пожив недовго. Перед смертю розповів Головачеві про походження від велетів і про те, що світ стоїть на голові.
Весна на південних схилах Карпат прокидається раніше. Не вибухає раптово, а протирає очі, посміхається і тихо, повільно розквітає. А в ці самі чудові квітневі дні під Ґутином, на Чорногорі, ще сходять лавини і сніги великими кучугурами завалюють озерце.
Коли там після всіх нещасть відсиджувався Головач, то в ньому накопичувалася сила. Груди, сповнені обуренням проти всіх злих сил, вивергали з себе дикі й криваві прокльони. Вони гучали і розбивалися луною об скелі, наче рев пораненого ведмедя. І співали пісню обурення – знищити, втоптати в землю те ганебне плем’я, яке використовує вченість, багатство та віру, щоб висмоктати все і катувати тихих довірливих людей, дітей праці, дітей Божих! Поставити світ на ноги, а головою вгору! Чи ж небо заодно з панами? Чи й само не має досить сили?
ebooksa