Тим-то і здивувався Томаш, коли десятого дня окупації вона сказала:
— Послухай, а чому ти не хочеш їхати до Швейцарії?
— А чому я повинен туди їхати?
— Бо тут із тобою можуть розправитися.
— А з ким вони не можуть розправитися? — махнув рукою Томаш. — Але скажи: ти могла б жити за кордоном?
— А чом би й ні?
— Я думав собі: невже ти могла б покинути цю країну, після того як ладна була віддати життя за неї?
— Відколи повернувся Дубчек, усе змінилося.
І то була правда: загальна ейфорія тривала тільки перші сім днів окупації. Чеських урядовців, наче якихось злочинців, заарештувала російська армія, ніхто не знав, де вони перебувають, усі боялися за їхнє життя, і ненависть до росіян п’янила, наче вино. То було запаморочливе свято ненависті. Чеські міста рясніли тисячами написаних від руки гасел, в’їдливими епіграмами, віршами, карикатурами на Брежнєва з його військом, з яких усі кепкували, наче зі зграї неграмотних мартоплясів. Та жодне свято не може тривати вічно. Упродовж того часу росіяни змусили затриманих представників чеського народу підписати компроміс із Москвою. Дубчек повернувся з тією угодою до Праги і прочитав її по радіо. Ті шість днів ув’язнення так виснажили його, що він насилу міг промовляти, затинався і задихався, робив під час промови паузи, які тривали майже по пів хвилини.
Компроміс порятував країну від найгіршого: від розстрілів і масового вивезення до Сибіру, що їх так усі боялися. Та відразу ж стало зрозуміло й інше: Чехія повинна стати навколішки і скоритися переможцеві. Тепер і вона буде затинатися, бекати й хапати ротом повітря, як ото робив Александер Дубчек. Святу настав край. Почалися будні приниження.
Тереза пояснила все це Томашеві, й він знав, що то правда, та за цією правдою ховалася ще й інша, засаднила причина, що змушувала Терезу покинути Прагу: у минулому вона не була щаслива.
Найліпші дні її життя припали на ту пору, коли вона фотографувала російських вояків на вулицях Праги й наражалася на небезпеку. Тоді телесеріал її марень урвався, й уночі вона спала спокійно. Росіяни принесли їй на своїх панцерниках гармонію. Тепер, коли свято добігло кінця, вона знову почала боятися своїх ночей і хотіла втекти від них. Зрозуміла, що бувають обставини, коли можна почуватися сильною і задоволеною життям, тож хотіла виїхати за кордон, сподіваючись знайти їх там.
— А тебе не турбує, — запитав Томаш, — що Сабіна теж емігрувала до Швейцарії?
— Женева не Цюрих, — відказала Тереза. — Вона не так заважатиме мені, як у Празі.
Людина, що покидає місце, де живе, вочевидь нещаслива. Терезине бажання виїхати було для Томаша вироком. Він скорився йому й незабаром разом із Терезою і Кареніним опинився в найбільшому швейцарському місті.
13
Він придбав ліжко в порожнє помешкання (інші меблі вони не мали за що купити) і поринув у працю із завзяттям людини, яка починає нове життя після сорока років.
Кілька разів телефонував Сабіні в Женеву. Їй пощастило: за тиждень до вторгнення росіян на її виставці швейцарські любителі мистецтва, у пориві симпатії до їхньої маленької країни, скупили всі полотна.
— Я розбагатіла завдяки росіянам! — реготалася вона в телефон, а потім запросила Томаша до своєї нової майстерні, що, як вона запевняла, нічим не відрізняється від тієї, яку він знав у Празі.
Звісно, він охоче побачився б із нею, та не знав, як пояснити цю мандрівку Терезі. Тоді Сабіна сама приїхала до Цюриха. Зупинилася в готелі. Томаш пішов до неї після роботи, зателефонував їй з вестибюля, а потім піднявся в номер. Відчинивши двері, Сабіна постала перед ним: гарна, довгонога, майже гола, у трусенятах і ліфчику. На голові мала чорний котелок. Не рухаючись, дивилася вона на Томаша і нічого не казала. Томаш теж мовчки стояв перед нею. Потім збагнув, який він схвильований. Скинув із неї той котелок і поклав на нічний столик. Потім вони мовчки почали кохатися.