Як на мене, відчуття, яке викликав у Сабіни радянський кіч, було споріднене з тим жахом, якого зазнавала Тереза у сні, де їй доводилося ходити довкола басейну разом із голими жінками і співати радісних пісень. У басейні плавали трупи. Не було там жодної жінки, з якою Тереза могла б перекинутися словом, у якої можна було б запитати щось. Замість відповіді вона почула б наступний куплет пісні. Жодної людини там не було, якій вона могла б навіть моргнути крадькома. Ті жінки відразу донесли б на неї чоловікові, що стояв у кошику над басейном, щоб він застрелив її.
Терезин сон розкриває справжню функцію кічу: кіч — це укривало, що приховує смерть.
11
У царстві тоталітарного кічу відповіді відомі наперед і не допускають нових запитань. З цього випливає, що справжній суперник тоталітарного кічу — людина, яка ставить запитання. Запитання — це той ніж, який розтинає помальоване полотно декорацій, щоб поглянути, що ж криється за ним. Так Сабіна пояснила Терезі свої полотна: на передньому плані зрозуміла брехня, а на задньому — незбагненна правда.
Але ті, хто бореться з режимами, які називаються тоталітарними, не можуть боротися з ними запитаннями та сумнівами. Вони теж потребують певності і простеньких істин, що їх би зрозуміло найбільше людей і які б викликали колективні сльози розчулення.
Якось один політичний рух організував виставку Сабіниних полотен у Німеччині. Сабіна взяла до рук каталог: її світлину перекреслювали ряди колючого дроту. Усередині вона прочитала свою біографію, що скидалася на житіє святої великомучениці. Вона страждала, боролася з несправедливістю, мусила покинути загарбану батьківщину і далі боролася. «Своїми полотнами вона бореться за щастя», — промовляла остання фраза.
Вона запротестувала, та її не зрозуміли.
Хіба неправда, що комунізм переслідує сучасне мистецтво?
Вона розлючено відказала:
— Мій ворог — не комунізм, а кіч!
Відтоді вона оточила свою біографію містифікаціями і згодом, опинившись в Америці, навіть приховувала, що вона чешка. То було відчайдушне намагання втекти від кічу, на який люди хотіли перетворити її життя.
12
Вона стояла перед мольбертом із незавершеним полотном. Позад неї сидів у кріслі старий добродій і стежив за кожним мазком її пензля.
Потім глянув на годинник.
— Гадаю, пора вечеряти, — сказав він.
Сабіна поклала палітру і пішла до ванної вмитися. Чоловік устав з крісла й нахилився, щоб узяти ціпок біля столу. Двері майстерні виходили простісінько на моріжок. Западала ніч. З другого боку, метрів за двадцять, стояв білий дерев’яний дім, на першому поверсі світилися вікна. Сабіна розчулилася, угледівши ті два вікна, що світилися у сутінках.
Усе своє життя вона казала, що її ворог — це кіч. Але хіба не носить вона його й сама в глибині своєї душі? Її кіч — це гармонійний, лагідний образ мирної домівки, де була любляча матінка і мудрий татусь. Цей образ виник у неї після смерті батьків. Оскільки життя її відрізнялося від тієї втішної мрії, вона тим більш чутлива була до її чарів, тим більше зволожувалися її очі, коли по телевізору, в мелодрамі, вона бачила, як невдячна донька обіймала покинутого батька, а в темряві світилися вікна будинку, де мешкала щаслива родина.
З тим старим добродієм вона познайомилася у Нью-Йорку. Він був заможний і любив живопис. Мешкав у провінції, в селі, у своїй віллі, з дружиною того самого віку. Перед будинком на території маєтку була стара стайня. Той чоловік звелів улаштувати в ній майстерню, запросив Сабіну й відтоді сидів там і стежив, як вона пише картину.
Тепер вони ще й вечеряють разом. Дружина називає Сабіну «моя доця», та за всіма ознаками складається радше навпаки: Сабіна тут була наче мати з двома дітьми, що чіпляються за її спідницю, захоплюються нею і ладні були б слухатися її в усьому, якби вона захотіла орудувати ними.
Невже на схилі віку вона знайшла батьків, від яких утекла ще юною? Невже знайшла дітей, яких у неї ніколи не було?