Вона добре знала, що це омана. Її перебування в цих стареньких людей було тільки тимчасовою зупинкою. Старий добродій серйозно нездужає, і його дружина, лишившись на світі без нього, перебереться до сина в Канаду. Сабіна знову піде шляхом зрад, і в нестерпній легкості буття у глибинах її душі звучатиме кумедна сентиментальна пісенька, де йтиметься про два освітлених вікна, за якими мешкає щаслива родина.
Та пісенька зворушує її, але вона не сприймає тих емоцій поважно. Знає, що ця пісенька — лише красива облуда. Коли кіч визнають облудою, він опиняється у просторі не-кічу. Тоді він утрачає свою авторитарну владу й у своїй зворушливості має вигляд будь-якої іншої людської слабості. Нікого з нас не можна назвати надлюдиною, тож ніхто не може цілком ухилитися від кічу. Хоч яку зневагу він викликає у нас, кіч є частиною людської долі.
13
Джерело кічу — це категорична згода з буттям.
Але що є основою буття? Бог? Людство? Боротьба? Чоловік? Жінка?
Скільки поглядів на цю проблему, стільки й кічів: католицький кіч, протестантський, юдейський, комуністичний, фашистський, демократичний, феміністичний, європейський, національний, інтернаціональний.
Відколи сталася Французька революція, Європа розкололася на дві половини: одних почали прозивати
Ідея Великого Походу, яка так вабила Франца, була політичним кічем, що об’єднував ліві сили всіх часів і всіх напрямків. Великий Похід — це величавий рух уперед, рух до братерства, справедливості, щастя і, попри всі перепони, навіть далі, адже задля того, щоб це був Великий Похід, потрібні перепони.
Диктатура пролетаріату чи демократія? Заперечення суспільства споживання чи зростання виробництва? Гільйотина чи скасування смертної кари? Усе це не має значення. Лівака робить ліваком не та чи та теорія, а його здатність зробити так, щоб будь-яка теорія стала складовою частиною того кічу, що раніше звався Великим Походом.
14
Франц, звісно ж, не був людиною кічу. Ідея Великого Походу відігравала в його житті майже таку саму роль, як і в Сабіниному сентиментальна пісенька про два освітлених вікна. За яку політичну партію він голосував? Боюся, він зовсім не голосував і в день виборів волів радше піти на прогулянку в гори. Це не означає, що Великий Похід перестав його хвилювати. Адже це так добре — мріяти, що ти йдеш разом із натовпом у поході, що триває вже цілі століття, і Франц ніколи не забував ту мрію.
Якось приятель зателефонував йому з Парижа. Друзі влаштовували похід до Камбоджі й запрошували його податися з ними.
За тієї пори Камбоджа вже зазнала громадянської війни, американських бомбувань, шаленства місцевих комуністів, які на п’яту частку скоротили населення цієї маленької країни, та ще й на довершення її окупував сусідній В’єтнам, що був натоді васалом Росії. У Камбоджі лютував голод, і люди вмирали без медичної допомоги. Міжнародні медичні організації вже кілька разів просили дозволу відвідати країну, та в’єтнамці відмовляли їм. Отож чільні західні інтелектуали вирішили організувати похід до камбоджійського кордону і завдяки тому великому спектаклю, що відбудеться на очах у всього світу, домогтися, щоб лікарів пустили до окупованої країни.
Друг, що телефонував Францові, був один із тих, з ким він колись прямував у колоні вулицями Парижа. Спершу Франца захопила та пропозиція, та потім він помітив погляд, який кинула на нього студентка у великих окулярах. Вона сиділа напроти нього у кріслі, й очі її за шкельцями великих окулярів здавалися ще більшими. Франц відчув, що ті очі благають його не їхати. Він перепросив і сказав, що відмовляється.
Та коли поклав слухавку, то пошкодував. Авжеж, він здався на благання своєї земної любові, але знехтував небесною. Хіба Камбоджа не те саме, що Сабінина батьківщина? Адже її окупували комуністи зі сусідньої країни! Таж на неї опустився тяжкий кулак Росії! Йому раптом здалося, ніби той майже забутий приятель зателефонував йому з таємничої Сабіниної вказівки. Небесні створіння усе знають і все бачать. Якщо він візьме участь у цім поході, Сабіна побачить його і втішиться. Вона зрозуміє, що він лишився вірний їй.
— Ти дуже гніватимешся на мене, якщо я таки поїду туди? — запитав він подругу в окулярах, яка шкодувала за кожним днем без нього, але не наважувалася йому перечити.
За кілька днів по тому він уже сидів у великому літаку в паризькому аеропорту. Поміж пасажирами було два десятки лікарів у супроводі п’ятдесятьох інтелектуалів (викладачів, письменників, депутатів, співаків, акторів і міських голів), а також чотирьох сотень журналістів і фотографів.
15
Літак приземлився у Бангкоку. Чотириста сімдесят лікарів, інтелектуалів і журналістів зібралися у великій залі міжнародного готелю, де їх чекали вже інші лікарі, актори, співаки і філологи, яких теж супроводжували сотні журналістів, озброєних записниками, магнітофонами, фотоапаратами і камерами. У глибині зали була естрада, і на тій естраді стояв довгий стіл, за яким сиділо десятків зо два американців, що вже почали керувати зборами.
Французькі інтелектуали, до яких долучився Франц, почувалися приниженими, наче вони опинилися на узбіччі. Похід до Камбоджі був їхньою ідеєю, аж тут з’явилися ці американці й, наче так і годилося, узяли все до своїх рук, та ще й розмовляли англійською, навіть не замислюючись над тим, що француз чи данець може не розуміти їх. Звісно ж, данці давно вже забули, що колись були нацією, тож французи єдині з-поміж усіх європейців заявили протест. Як принципові люди, вони не захотіли протестувати англійською і звернулися до американців, які сиділи за столом, своєю рідною мовою. Не второпавши ні слова з того, що їм казали, американці відреагували на їхній виступ тільки чемними і ствердними усмішками. Урешті французи не мали іншої ради, як висловити їхні претензії англійською. «Чому на цих зборах розмовляють лише англійською? Адже тут є й французи!»