Прадавня легенда
Городище здобули Мишки. Хто не здавався, той загинув, а того, хто кинув зброю, зв"язали. Люди посунули у світлиці й комори — шукати, забирати, але нічого не знайшли: скрізь було порожньо. Тільки в одній із світлиць княгиня поставила жовтий дзбан з отруєним медом, але Мишко, вскочивши першим, помітив його і жбурнув на підлогу так, що з нього тільки черепки посипались. Переможці заповнюють городище. Підкидаючи вгору шапки, вони вигукують:
— Ладо!.. Звитяга — на боці Мишків! Хай щезне Хвост!
Всі звертають погляди на вежу. Проте наблизитись до неї не можна. Кожен, хто підходить близько, гине. Згори падає каміння і вбиває на смерть. І кмети відступили від вежі.
Раптом хтось кинув у шопу смолоскип; а інший підпалив розмальований будинок. Повалив дим, запалали світлиці!
— Не залишимо каменя на камені, балки на балці! У попіл перетворимо Попельків!
Мишки почали сурмити в ріг і скликати докупи своїх людей. Наказано було розташуватись серед двору, хай дощенту горять усі будівлі.
За цей день багато чого зробили, а про вежу можна буде подумати й завтра. Тим часом полум"я жадібно пожирало сухі дерев"яні будівлі. Люди, що в них поховалися, ще не встигли вискочити, як огонь обійшов довкола і все перетворив у суцільне море пожежі.
Мишки зі старійшинами рушили на раду. Вийшли з подвір"я і попрямували на пагорб, що височів неподалік. Тут, перед їхніми очима, постало страшне видовище.
Неглибоко закопані тіла потруєних дядьків і племінників Хвостка повигрібали з землі пси, погризли й тут же подохли біля них. Страшні, збезчещені трупи лежали впереміш із дохлими собаками. Мишки й старійшини здригнулися.
— Останній з їхнього роду! — вигукнув Мишко. — Звів їх зі світу, щоб ніхто після нього не залишився… окрім старого Мілоша й сліпого Лешка.
— Та двох синів, що виховуються в німців, — дождав другий.
— То хай же для цих тіл погребним вогнищем буде пожежа в його домі! — сказав Мишко.
Одразу ж покликали служників і наказали зібрати тіла й понести їх туди, де палав найбільший вогонь, щоб згоріли вони в ньому, а духи зі скаргами полинули до прабатьків.
Хвостек бачив з вежі, як челядь зібрала трупи і, обмивши їх водою, прикрила шатами, поклала на ноші й попростувала до вогню.
Надвечір пожежа вщухла. Гурти людей розташувались на спочивок у городищі, але подалі від вежі, бо з неї раз у раз летіли стріли, каміння і брусся й давили людей, мов ту солому…
Мишки із старійшинами посідали колом та й почали раду радити.
Що робити з вежею, й людьми, які засіли в ній? Вогнем їх не візьмеш, бо камінь не піддається; сокирами й молотами не пробити товстого муру, ні зверху пташкою не влетіти ні знизу мишею й кротом не підритись, — вежа глибоко сидить у землі… майже настільки, наскільки підноситься вона над землею…
Ми їх одним голодом візьмемо, не гублячи марно людей, — сказав Мишко Кривава Шия. — Розташуємося табором навколо вежі. У них запасів на місяць, а ми сидітимемо два; якщо ж буде у них на два, посидимо довше… поки їх усіх до одного не виморимо… Чим більше там замкнулось людей, тим швидше вони загинуть від голоду… Половину народу ми розпустимо; залишиться нас тут стільки, щоб не дати їм вилізти з ями.
І зробили так, як домовились; частина кметів вернулась додому, інші розташувалися під вежею, в городищі й на березі озера. Мишки заходилися було підкріплятися, коли з найближчого лісу виїхали вершники й зупинилися на пагорбі; оглянувши спалене городище, повагом під"їхали до старійшин. Як тільки вони наблизилися, в них упізнали Бумира та інших прихильників Лешка, що були його далекими родичами і підтримували з ним дружні зв"язки… Не пішли вони на вогненні віці, так само як і Мілош та його рід. Бумир наблизився і, не злазячи з коня, кивнув Кривавій Шиї.
— Це ви спалили городище? — розтягуючи слова, спитав він. — А де Попельок?