Мишко, сміючись, показав на вежу. Бумир похитав головою.
— Проте всіх Лешків не знищите, — промовив. — Ще чимало нас залишиться таких, що належать до цього роду!.. Чого ви від нас хочете?
— Від вас? Щоб тихо сиділи… і не жадали над нами панувати, — відказав Мишко.
— Що ж це таке? Поки нема німців, одного князя скинете, а іншого посадите?
— Так, але не з ваших, — відрізав Мишко. — Не з того роду, що нас, кметів, уярмити хотів і орати нами… Ні!.. Ми знайдемо кмета…
Бумир глянув на вежу.
— Думаєте з боєм узяти її? — запитав.
— Ні!.. — сухо відповів Мишко Кривава Шия. — Будемо облягати вежу, поки не поздихають з голоду.
Бумир сидів на коні, похнюпивши голову.
— Глядіть же тільки, щоб німці не прийшли та не помстилися за них, — сказав він, — бо тоді постраждають і винні, й невинні… Ще й мій двір спалять, поля витопчуть, заберуть людей у неволю.
Мишки сміялися.
— Та невже ж у нас списів нема? — сказав молодший, якого звали Білим.
— А в саксів залізо і на них, і на стрілах, — мовив Бумир. — Їхніх десяток проти вашої сотні може легко встояти.
— Але чи ж сотня їх прийде сюди з-за Лаби? — заперечив старший Мишко.
— Воно-то так! — вигукнув Бумир. — Але десятеро саксів покличе з собою сто, а може, й двісті поморців, ті ж від нас недалеко…
— У них такі ж списи, як і в нас, — сказав Мишко. — Не боїмося ми погроз!
Запала мовчанка; Кривава Шия підніс руку.
— Гей! Бумире, і ви, всі Лешки, — звернувся він, — хочете спокою, то сидіть собі спокійно, не втручайтесь у наші справи.
Бумир похмуро глянув на нього.
— Я з мирним словом сюди прийшов, не з каменем, — мовив він. — Адже не б"юся з вами. Тільки кажу вам: нас, Лешків, сила-силенна… Сьогодні — ви дужчі, завтра — ми можемо бути дужчими… На одній землі ми сидимо, тож треба б мирно нам жити, а не вбивати один одного на втіху ворогам!..