— Ми даємо вам мирно жити, — сказав Кривава Шия. — Що ж ви ще хочете?
— Випустіть з вежі того, кого ви голодом хочете заморити, — порадив Бумир, сидячи на коні і зводячи очі на вежу.
Мишко засміявся.
— Гаразд, — сказав він, — тільки ж хай нам віддасть тих, кого потруїв і повбивав…
— А чи не досить з вас того, що ви спалили йому двір, знищили всі припаси, забрали скарби, людей перебили? Ще й хочете мстити?..
— Хіба це його кров? — запитав гострий на язик Мишко Білий. — Це тільки майно його… Нам потрібна кров за кров…
Бумир замислився.
— А завтра ви скажете це ж саме нам і іншим Лешкам по всій нашій Поляні!..
— Ми не оголошуємо вам війни, — говорили інші.
Вони знову замовкли, коли раптом з вежі долинув якийсь шурхіт і стук. Хвостек відсунув щит, яким був закритий проріз у мурі, і вигукнув:
— Бумире! Що ти там розмовляєш з розбійниками? Із скаженим звіром не говорити треба, а бити його по голові. Візьміть людей і приходьте нас обороняти… Наша справа — це ж і ваша також…
Мишко підвів очі вгору, звідки почувся голос. Лук лежав під рукою, князь схопив його, націлився, просвистіла стріла, але вгрузла в дерев"яний щит… З вежі докотився регіт, і друга стріла свиснула з прорізу, — величезна, пір"їста, — і встромилася в сіряк Мишка; той висмикнув її й з погордою відкинув геть.
— Зміїне плем"я! — кричав Хвост згори.
— Скажені пси! — лаявся Мишко.
— Отруйні зміюки!..
— Гад огидний!
— Стерво й падлюччя!..
Такими гомеричними виразами обмінювались обидва табори.
— Бумире! — гукав Хвостек хрипким голосом. — Їдь додому, склич своїх… не дай нам загинути, бо й вас ця підла чернь усіх до одного винищить!
І прибулий повернув коня. Мишко пильним поглядом дивився на нього.