З різних боків озивалися різні голоси. Згоди не було.
Сонце вже підбилося високо, було пополудні, а на урочищі все ще радились старійшини і не могли дійти згоди. У всіх пересихало в ротах. Іноді лунали крики, юрба збивалася то на одному боці, то на другому, оточуючи старійшин, що брали слово.
Віддалік від городища, чекаючи закінчення віча, розташувалася челядь; на узліссі паслися спутані коні; молоді хлопці сиділи на землі, жартували й сміялися. До дуба, з якого дивилося двоє очей, мов хвилі, докочувались то виразні, то ледве чутні голоси; видно було, як на городищі підносились руки, як старійшини погрожували одні одним кулаками, сходячись докупи і розходячись… На невисокий вал підіймався то той, то другий промовець, щоб його краще було чути, і говорив звідти, горланив, іноді рвучи на собі одежу… Аж сюди долинали грізні слова. Двоє світлих очей дивилися, не відриваючись.
Челядники, що сиділи на луці, позирали круг себе. Раптом один з них штовхнув другого і сказав: — Зируне! Глянь-но на старий дуб… На старий дуб…
— А що там таке? Крім дупла, нічого не бачу…
— Не бачиш? Он двоє очей світиться з дірок, ніби дивиться на нас дика кішка.
— Не дивись! Це чари…
— Це звір.
— Сполохати його! — крикнув перший. — Он балухи все ще світяться… я бачу їх…
Сказавши це, челядник схопив лук, натягнув тятиву, — просвистіла в повітрі стріла, тут же влучила в шпарку, з якої блищало око, і зникла. І очі перестали дивитися з дупла. Стривожена челядь сиділа мовчки.
— Звіра ти убив або поранив! — вигукнув Зирун.
— Хоч би шкуру з нього здерти, — промовив, схоплюючись, хлопець.
— А якщо він тільки поранений і ще живий, оборонятиметься в дуплі, — почали інші.
Запальний мисливець не слухав; схопивши і засунувши за пасок сокиру, він метнувся до дуба; інші тільки дивилися. Як кіт, почав видряпуватись на дерево, раз у раз прикладаючи до нього вухо. Та ось дав знак своїм, що щось чує. Однак він був обережний і не відразу поліз у дупло. Вхопившись за стару грубу, надламану гілляку, він повис на ній і подивився всередину. Дивився довго, проте нічого не міг побачити, хоча все ближче та ближче нахиляв голову до дупла.
Всередині, накрившись убитим звіром, котрому загнав в око стрілу, лежав, притрусивши себе листям, хитрий Зносек. Рукою він затуляв очницю, з якої текла кров. Парубійко, нічого не бачачи й не чуючи анінайменшого руху в дуплі, осмілився нарешті простягти всередину руку і з радісним вигуком витяг звідти дику кішку, якій була загнана в око стріла. Він замахав здобиччю, показуючи її челяді, що, просто не вірячи своїм очам, збіглася до нього. Дуб оточили, а щасливому мисливцеві і в голову не прийшло сягнути глибше рукою, де, причаївшись і затамувавши подих, лежав ледь живий Зносек.
Хлопець, з дикою кішкою в руці, почав спускатись на землю, потім кинув її цікавим, які, розглядаючи, передавали її з рук у руки. Стріла була так глибоко загнана в очну яму, що той, хто її випустив із лука, не міг упізнати своєї сили… Звір уже був холодний, паща в нього була роздерта, язик вивалений. Усе це було дивним, і один жартівник почав доводити, що хлопець просто добив здихаючого звіра.
Біля дуба здійнявся такий галас, що аж на городищі почули. Старійшини озирнулись, і їм здаля показали забитого звіра. Кинулися молодші з кметів розпитувати, а один із запальних, вхопивши дику кішку за карк, поніс її і потрясав нею, ніби якимсь знаменням.
— Боги віщують нам! — почулися голоси. — Дика кішка, причаївшись, сиділа у дуплі, а хлопець, тільки-но вгледів, одразу ж убив її. Так і Хвостек сидить у своєму камінному дуплі… і наші стріли дістануть до нього. Ось що боги нам віщують… Геть Хвостка!..
Старійшини, що оточували Мишків, закричали:
— Ладо! Колядо! Ладо!