Вони раділи, плескали в долоні. А інші мовчали… Всі на вічі потомилися. Та от на узліссі з"явився старий сліпець з малим хлоп"ям-поводирем, і погляди всієї громади звернулись на нього.
— Словане, сюди! — закричали йому. — Йди до нас, діду, заспіваєш… За давнім звичаєм…
Вслухаючися, сліпий гусляр поволі почав наближатись; він по цьому гамору вже міг розпізнати, що підходить до городища. Всі були раді йому, підбадьорились, узрівши гусляра; він ніс за собою відголос прадавніх подій і часів.
— Вітаємо тебе, старий Словане!..
— Він ішов мовчки, ніби знав і пам"ятав це городище; переступивши через вал, обмацав ціпком місце і сів на землі. Гуслі поклав собі на коліна і сидів мовчки.
— Спізнився я, спізнився, — заговорив він надламаним, але співучим голосом, — старі ноги вже не слухають мене, і дороги подовшали… А яке ж то віче без віщуна? Що б то була за рада, коли б на ній не згадали про колишні зібрання дідів? Орлам легко вгорі летіти, а слимак повільно повзе… Повільно…
Старець ударив по струнах, усі замовкли… і він затяг пісню:
Як племені Леха не стало, не стало,
Люд прагне, щоб воля сіяла, сіяла…
Коли неквапно співана пісня скінчилася, все ще панувала тиша; дехто поглядав на старця, не розуміючи, що б то мало означати…
— Отже і ти, Словане, — сказав йому один із присутніх, — полюбив Хвостка…
Старець насторожився.
— Полюбив? — Він похитав головою; бренькнули струни, і дивний дідуган знову затягнув сумним голосом:
Всі хором вторували старому: «Добрий пан!», — але від обох пісень спохмурніли чола в одних і в других… Слован замовк, похиливши голову, сперся, напівлежачи, рукою на землю, — більше він не хотів співати.
Згодом знову всі почали перешіптуватись, гомоніти. Сонце вже хилилось до заходу, коли старійшини, бачачи, що вони ні до чого не можуть домовитись на вічі, розбрелися купками по городищу; посідали кружка, кожен зі своїми, і вийняли, хто що мав із собою з їжі й питва: коржі, холодне м"ясо, а в дерев"яних і глиняних барильцях — мед, пиво і квас. Гусляра посадовили біля себе Мишки, пригостили його, давши йому в руки перший кубок.
— За давнім звичаєм, — мовив він, — все перше належить богам. Ладо!..
І він вихлюпнув напій на землю.
Другий кубок вилив у пожертву духам урочища, добрим і злим, білим і чорним, щоб не перешкоджали вічу; третій — духам батьків, що незримо були присутні на раді… В невеличкі черепки було покладено їм також білого хліба, і лише тоді всі заходилися мовчки їсти й пити.
Старий Слован ледь надпив з кубка і, мало що з"ївши, знову затягнув знайому всім веселу старовинну пісню. Як тільки її почули, всі хором підхопили, навіть челядь на лузі почала несміливо вторувати. Настала година пісні, тож після цієї лунали все нові й нові, хоча й схожі одна на одну. Потім старець заспівав давню дунайську пісню про інші краї, де ріс виноград, де водились леви, дракони і змії, де хвиля морська хлюпала в скелясті береги і світило сонце палюче. Всі зітхали за тим невідомим світом із пісні, мов за своїм рідним. Вже була ніч, як закінчились бесіди, жертвоприношення, пісні і віче, на якому так ні до чого й не домовились. Старійшини підвелися, почали прощатися, зітхаючи. Хто знає, може, їм спало на думку зібратися на нове віче?..
Челядь привела з пасовиська коней, старійшини посідали і роз"їхались групками — кожен у своєму напрямі. Залишилось кільканадцять чоловік, що все ще перешіптувались між собою, потім кілька, та згодом і вони роз"їхались. Урочище знову стало безлюдним і мовчазним. Тільки вечірній вітер похитував гіллям дуба та птаство кричало серед боліт. Замиготіли зірки на небі, з луків потягло легким вітерцем.