Громадою пробіг глухий шепіт; ось він підсилився, переріс у гомін, і вже тут і там залунали заклики до кривавої помсти. Тільки Доман відійшов убік і мовчав. Потім усі рушили з місця і повільним кроком потяглись до городища. Людек підняв з землі батьків одяг, закинув його собі на плечі й пішов слідом за ними.
Процесія, очолена сивими дідами, вступила в урочище і попростувала до похиленої шопи. Тут, нічого не говорячи, кожен зайняв на землі своє місце і поклав перед собою зброю. Тим часом під"їжджали ті, що запізнились. Широким колом розсілася рада старійшин. Всі, підперши голови руками, замислились: багатьох бракувало. З очей декотрих було видно, що вони готові сперечатись, хоч іще й словом не прохопилися.
— Немає вже того, хто нас кликав на віче, — озвався старий Боїмир, — але дух його нагадує, чого ми сюди прибули. Порадитись треба, як старі полянські звичаї зберегти, як нам бути, щоб не перетворитись у німців, у князівських невольників та слуг. Скрізь, де лунає наша мова, слово, — в лужичан, дулебів, вільків, хорватів, сербів, мазів, до Дунаю й за білим Дунаєм, аж до синього моря, в лісах і горах — командують на війні князі, але в общинах громади обирають старійшин, самі правлять і судять, ділять землю. Старост і тисячників призначають, підтримують мир, дбають про безпеку. А Хвостек із німцями злигався, хоче зі свого городища верховодити нами, — але чи ж не ми його рід посадили туди, щоб він обороняв нас? Віша вбито за те, що віче посмів скликати!
Почулися гнівні голоси, і глухий гомін пробіг юрмою. Діди похитали головами.
Та ось праворуч підвівся, тримаючи руки за поясом, літній чоловік із чорною бородою. Очима, що перед цим були втуплені в землю, він окинув присутніх, ніби шукав серед них своїх.
— Без князів, — промовив він, — не обійтися… Ладу не буде!.. Нападуть на нас німці або хоч би ті самі поморці і вільки, коли голод дійме і розлютує їх, — хто тоді буде проводирем, хто наказуватиме нам, хто тоді нас оборонятиме? Чи князь, чи король — як там його не звали б — мусить-таки бути… А ми, хоч і рівні йому, повинні коритися — усі: жупани, бани, кмети, владики… і посполитий люд… і інші невольники… Князь таки мусить бути…
Знову почулися гнівні голоси, але чорнявий вів далі:
— А що він з німцями братається, то тут нема нічого поганого, саме тому ми й живемо в мирі!
Гомін зростав, аж поки зовсім не заглушив промовця, та видно було, чимало присутніх підтримало його.
— Князь мусить бути! — вигукнув Боїмир. — І він буде… Хто заперечує? Інакше проти німців нам не встояти… Пруться вони до нас з мечем та вірою своєю, з намовами й погрозами… і зброю мають добру, і силу велику… Та й князі є в них свої, що поганяють народом, як тими волами в ярмі… Не встояти нам, якщо виступатимемо поодинці… Князі потрібні! Хай будуть! Але тільки не Хвостки, не з роду Попелів, що вже забули, звідки вони вийшли!
— Ні!.. Ні!.. — закричали з одного боку.
Завирувало й з другого. Декотрі вставали, міряючи очима супротивників. Вже можна було перелічити, хто був за, хто — проти. З грудей виривалось одне «ні!» проти другого.
— Геть Хвостка! — вигукували одні. — Геть Хвостка!..
— А сили у нас немає проти нього, — волав Рудан. — Немає!..
— Сила знайдеться, була б на те воля, — озвався старий, убого вдягнений П"яст.
Одні підтакували, а багато хто сидів мовчки, похнюпивши голову.
— Що ж робити? — стиха запитували, перезираючись між собою, менш сміливі.
— Терпіти, — сказав Рудан. — Не вічно ж йому жити, а сини будуть кращі.
— Для цього саме й навчають їх німці у себе, полюючи з ними на сербів, — мовив один із старійшин.
— Чекати! — кинув інший. — Щоб нас усіх ловили і вбивали поодинці, як Віша? Дітей забрали в городище, а землю пороздавали смердам?..