Сонячний Птах

– О, Бене, що ж мені тепер робити? – вигукнула вона зі слізьми на очах. – Він зловив мене у свої сіті. Я неспроможна втекти.

– Чи він тобі сказав, Ло, які в нього наміри? Чи сказав він тобі, що хоче покинути Гіларі й одружитися з тобою?

– Ні, – похитала головою вона.

– Чи дав він тобі підстави…

– Ні! Ні! – вона схопила мене за руку. – О, Бене! Це для нього лише розвага. Лише невеличка пригода.

Я не сказав нічого, дивлячись на її вродливе змучене обличчя, радий тому принаймні, що вона тепер знає, хто такий Лорен. Зрозуміла, що він мисливець, а вона дичина. У житті Лорена було багато таких Саллі й буде не менше. Лев повинен убивати.

– Я можу чимось допомогти тобі, Саллі? – запитав я нарешті.

– Ні, Бене, не думаю.

– Якщо зможу, то скажи мені, – промовив я й рушив до дверей.

– Бене, – зупинила вона мене й сіла в ліжку. – Бене, ти досі мене кохаєш?

Я кивнув головою, не вагаючись.

– Так, я досі тебе кохаю.

– Дякую тобі, Бене, – скрушно зітхнула вона. – Я не певна, що витримала б, якби ти відвернувся від мене.

– Я ніколи не відвернуся від тебе, Саллі, – сказав я і вийшов у лимонно-рожеве сяйво світанку.

Лорен і я спустилися сходами, що були по той бік сонячного образу. Спочатку ми пішли до підвалу, в якому зберігалася скарбниця. Поки Лорен пожирав поглядом стоси золотих пальчиків, я стежив за виразом його обличчя. Голова в мене була порожня від неспання, і я досі відчував смак випитого спиртного на дні свого горла. Дивлячись на Лорена, я намагався знайти ненависть до нього у своєму серці, я шукав її там дуже старанно, але без успіху. Коли він подивився вгору й усміхнувся до мене, я зміг відповісти йому лише усмішкою.

– Це нікуди не дінеться, Бене, – сказав він. – Ходімо й скиньмо поглядом на решту.

Я здогадувався, що ми знайдемо за роздоріжжям тунелів, і, коли ми спустилися останніми спіральними сходами й вийшли на ще один рівний прохід, мої останні сумніви розвіялися.

Прохід завершувався ще однією суцільною кам’яною стіною. Тут, проте, не було ніякої спроби щось приховати, бо в камені був вигравіюваний напис. Ми стояли перед ним, і Лорен освітив його дуговою лампою.

– Що тут написано? – запитав він.

Я прочитав його, але дуже повільно. Навіть маючи таку велику практику, я не міг читати швидко, бо пунічна азбука не має знаків для голосних звуків, і кожен із них треба вгадувати з контексту слова.