Сонячний Птах

– Нумо, читай, – нетерпляче промурмотів Лорен.

– Ти, хто прийшов сюди урвати сон царів Опета й зруйнувати їхню гробницю, роби це на власний ризик, і нехай прокляття Астарти та великого Ваала переслідує тебе до твоєї власної могили.

– Прочитай ще раз, – звелів мені Лорен, і я виконав його наказ.

Він кивнув головою.

– Зрозуміло, – сказав він і підступив до кам’яних дверей.

Він став шукати точку обертання, яка дозволила б задіяти спусковий гачок механізму. Тут нам не так пощастило, як на порозі дверей із сонячним диском. Ми прововтузилися там дві години, а дорогу нам усе ще перепиняла монолітна плита з непроникного скельного каменю.

– Я застосую динаміт і висаджу цю кляту річ у повітря, – пригрозив Лорен, але я знав, що він не вчинить такої жорстокості в святому місці.

Ми трохи відпочили й обговорили проблему, перш ніж повернулися до дверей. Тут мала бути інша проста система важелів, але трюк був у тому, щоб знайти точку натискання й кут, під яким треба здійснювати рух.

Коли ми нарешті її знайшли, я вилаяв себе за власну тупість. Я мав би знайти її з першої спроби. Символ, який позначав ім’я сонячного бога Ваала, був і тут точкою прикладання сили.

Двері відчинилися, важкі й повільні, й ми увійшли до гробниці царів Опета.

Я знаю лише одне місце у світі, де панує така сама атмосфера. Це Вестмінстерське абатство, де зберігаються гробниці королів Англії. Там те саме відчуття минулого часу й відродженої історії, притаманне великим і зануреним у тишу соборам.

Ніхто з нас не розмовляв, коли ми йшли до центру довгої вузької усипальниці під склепінчастим дахом. Тиша нестерпно давила на мої барабанні перетинки. Тиша настільки повна, що здавалася зловісною й погрозливою. Тут також повітря давно не використовувалося, але відчуття плісняви було ще сильнішим. Мені здалося, я відчув слабкий, застояний запах пилюки й грибів.

Попід кожною стіною, паралельно до неї, стояли саркофаги царів Опета. Вони були вирізьблені з масивного граніту. Суцільні, приземкуваті й сірі. Віка саркофагів утримувалися на місці своєю величезною вагою, а їхня верхня поверхня була відполірована й прикрашена вигравіюваним ім’ям та титулом того тіла, яке під нею лежало. Я побачив тут славетні імена, які відлунювали в золотих книгах Гая. Я упізнав їх: Гамількар, Ганнібал, Гіканус. Сорок сім великих домовин, але остання була порожня, її віко спиралося на стіну поруч із нею. Усередині вона була видовбана у формі людського тіла, готова проковтнути останнього царя Опета.

Біля підніжжя великої кам’яної домовини на підлозі гробниці горілиць лежав чоловік. Шолома на ньому не було, а його яскраво-руде волосся та борода утворювали м’яку рамку навколо поритого зморшками муміфікованого обличчя. Його нагрудник був знятий, виставивши напоказ суху пергаментну шкіру, натягнуту на кощавій скелетній клітині ребер. Зламане древко стріли стриміло з його давно мертвих грудей. На ньому була шкіряна картата спідниця, поцяткована бронзовими розетками, бронзові поножі – на гомілках, легкі сандалі – на ногах.

Руки лежали по боках, п’яти зведені докупи – мертве тіло було покладене з турботою й очевидною любов’ю. Над ним нахилилася інша постать, що стояла навколішки, наче чоловік, який молився. Постать у повному бойовому обладунку, й тільки шолом та металевий нагрудник лежали, скинуті, на підлозі під порожнім саркофагом. Довге чорне волосся нависало вперед і приховувало його нахилене обличчя. Обидві руки були притиснуті до грудей на рівні діафрагми. Із грудей йому стриміло сталеве лезо, обернений меч із ефесом, який надійно вперся в кам’яні плити підлоги, а гостряк був устромлений під ребра й застряв у його нутрощах.

Ми побачили чоловіка під час його останньої втечі від ганебної поразки, чоловіка, який у розпачі впав на власний меч. Зброя втримувала його вагу протягом цих багатьох століть, завдяки їй він і досі стояв навколішках.

Ані Лорен, ані я були неспроможні заговорити, коли підійшли ближче до цієї картини античної трагедії. Щодо мене, то я не мав найменшого сумніву, ким були ці дві висушені людські оболонки.

Ланнон Гіканус, останній цар Опета, лежав, простягшись на холодній кам’яній підлозі. Над ним схилився, стоячи навколішках, його друг, Сокирник богів, Гай Бен-Амон.

Я відчув грізне застереження долі, мене опанував холодний і моторошний страх – бо Гай Бен-Амон, Сокирник богів, був горбань.

Я повинен побачити його обличчя. Я мусив його побачити! Я побіг уперед і став навколішки поруч нього.