Сонячний Птах

Таніт розповіла легенду з міфології, яка лежала в основі свята Родючості Землі, яке святкувалося кожні п’ять років. У 538 році від заснування Опета відбудеться сто шоста церемонія, й завтра мали розпочатися святкування, які триватимуть протягом десятьох днів.

Таніт тримала юну публіку в стані глибокого зачарування, бо говорила тим переконливим голосом, який так довго й так ретельно тренував у ній Гай, навчаючи її манірності та супровідних жестів. Гай дивився на неї з незвичайною сумішшю професійного схвалення й болісною пристрастю закоханого чоловіка.

За ці два роки вона втратила останні сліди розгубленості й непевності, хоч їй не виповнилося ще й двадцятьох років, вона набула внутрішнього спокою, ясності розуму й виразу, які личили її ролі провидиці та окультної порадниці для народу. І не мало значення, що її пророкування були ретельно підготовлені й відрепетирувані Гаєм Бен-Амоном, промовляла їх саме вона й промовляла вельми переконливо. Чимала частка матеріального успіху Гая за останні два роки походила від запитань про те, як керувати своїм майном, із якими зверталися до Таніт багаті купці та торговельні компанії Опета, і від її відповідей. Прохачі зазвичай були задоволені порадами Таніт, хоч вона завжди давала їх у неоднозначній формі, щоб не наразитися на звинувачення. Чи мало значення те, що й Гай Бен-Амон був також вельми задоволений?

У такий спосіб Гай, попри втрату царевої прихильності, тримав руку на кермі управління державою. Він не сумнівався в тому, що Ланнон Гіканус цілком усвідомлює, звідки походять поради й настанови, які він одержував від Таніт. Хай там як, а Ланнон навідував оракула регулярно в її святилищі у гроті біля тихого й зеленого басейну Астарти.

Завтра візит Ланнона до оракула стане першим офіційним актом до початку свята Родючості Землі. Це було справжньою причиною, чому Гай покликав Таніт до своєї резиденції. Він мусить ретельно підготувати її до відповідей, які вона завтра дасть на запитання царя. Гай знав із великою точністю, якими вони будуть, бо його інформатори перебували зовсім близько від царя, а до того ж Гай здогадувався, що Ланнон умисне давав знати про свої запитання, переконаний, що вони досягнуть Гая, і що його відповіді надійдуть йому з уст оракула.

Думки про Ланнона завжди вкидали його у стан глибокої меланхолії. Два роки Гай жив без радості, яку давала йому усмішка Ланнона, його поплескування по плечах та товариське ставлення – й протягом цього часу лезо його втрати не затуплювалося, а ставало дедалі гострішим. Він годинами чекав, коли йому пощастить бодай на мить побачити свого старого друга, він надокучав іншим, щоб вони розповідали йому про банкети в палаці, на які його не запрошували. На кожен день народження царя, а також на його тронний день Гай писав сонет і надсилав його разом із гарним подарунком до палацу. Подарунок нехтували, а сонет ніхто не співав – наскільки йому було відомо.

Гай примусив себе забути про свій поганий настрій і натомість подивився на кохану жінку. Діти тепер з’юрмилися навкруг неї, мовчазні, з великими очима й дуже уважні. Чотирирічний Ганнібал, названий на честь свого знаменитого предка, заліз на коліна Таніт і смоктав великий палець, задерши голову й дивлячись їй в обличчя.

Маска врочистості Таніт трохи зійшла з її обличчя, з дітьми вона сама здавалася дитиною, вираз її обличчя був жвавим, а голос збудженим. Бачити її такою – додавало нового виміру до Гаєвих почуттів до неї, і серце так збільшувалось, аж поки мало груди не луснули. Скільки ще йому доведеться чекати, думав він, і чого чекати? Знадобилося два ретельно розпланованих роки, щоб здобути її довіру, наскільки довше доведеться здобувати серце, а здобувши його, на що він може сподіватися – адже вона посвячена богині й ніколи не зможе належати смертному чоловікові.

Розповідь Таніт закінчилася, й діти стали просити, щоб вона розповіла більше, закидаючи її проханнями, благаннями та хабарницькими поцілунками, але Гай прикинувся сердитим і насварився на них, тоді як вони сміялися й захоплено плескали в долоньки. Він криками покликав няньок, і вони прийшли – серед них була й висока, замислена, гаряча жінка, яка завжди вселяла Гаю тривогу, коли дивилася на нього своїми бездонними чорними очима.

Він сказав їй:

– Селено, вже поночіє, скажи Тимонові, щоб він узяв лампу й провів вас до брами палацу.

Вона слухняно нахилила голову, почувши його слова, не виявивши ані вдячності, ані протесту.

Діти пішли, і вони сіли вечеряти втрьох, Таніт, Гай і Айна, стара жриця, постійна супутниця Таніт. Гай обрав її на цю роль із двох поважних причин. Вона була майже сліпа й зовсім глуха. Гай випробував її, роблячи безсоромні жести на її адресу з відстані в двадцять кроків. Айна не виявила ніякої реакції, як і тоді, коли Гай підкрався до неї ззаду впритул і викрикнув брутальне ім’я прямо їй у вухо. Вона була саме такою супутницею для Таніт, якою хотів її бачити Гай.

Вони поїли з низько опущеним гнітом у лампах, їм прислужувала стара рабиня, а коли закінчили їсти, Гай повів Таніт зовнішніми сходами на дах, і вони посідали біля парапету на очеретяних матах та шкіряних подушках. Нічний вітер з озера був прохолодний, а зірки в небі сяяли яскравим жовтим світлом. Гай схилився над своєю лютнею й почав награвати дзюркотливу мелодію, якою він тренував підсвідомий розум Таніт сприймати її як сигнал гіпнотичного зосередження. Перш ніж він урвав останні звуки мелодії, вона дихала повільно й рівно, її тіло завмерло, а очі стали темно-зеленими й невидющими.

Поки його пальці бігали струнами інструменту, повторюючи мелодію знову й знову, Гай заговорив. Він утримував свій голос на монотонному співучому тоні, говорячи лагідно й з лукавою наполегливістю, а Таніт сиділа в місячному світлі й слухала його внутрішнім вухом.

У перший день сто шостого свята Родючості Землі Ланнон Гіканус, сорок сьомий Великий Лев Опета, вирушив із процесією до храму Астарти по пророцтво.

Він перетнув територію храму Ваала, де священні башти під охороною монолітів вирізьбленого сонячного птаха вказували на сонце. Там його чекало мовчазне населення міста. Біля розколини в червоній скелі, яка охороняла вхід до священного гроту, він зняв із пояса меч і віддав його пігмею, своєму начальнику полювання, щит і шолом він передав зброєносцям і неозброєний, із непокритою головою ввійшов у розколину в скелі.

По вистеленому плитами тунелю він просувався в мовчазну красу гроту. Береги басейну були вимощені плитами пісковику, й сам басейн обкладений заокругленими плитами з того самого матеріалу. Ряди кам’яних лав стояли під крутими стінами гроту, а під однією з далеких стін було напіввбудоване у скелю святилище Астарти. Його портал спирався на колони в грецькому стилі й містив у собі келії жриць та залу оракула, де проголошувалися пророцтва.

За кам’яним троном оракула був захований вхід до архівів міста, що зберігалися у вирубаному у скелі тунелі, а за тим тунелем, затулені масивними кам’яними дверима та прокляттям богів, були скарбниця та гробниця царів.

Ланнон зупинився неподалік від басейну, й жриці вийшли йому назустріч, щоб провести його до краю басейну. Там вони допомогли йому скинути із себе обладунок та одяг.