Він подивився на інших рабів, які сиділи на лаві. Ніхто з них не ворухнувся. Їхні очі були тупими, неспроможними чимось зацікавитися. То були не чоловіки. Тимона обдало холодом, коли він подивився на них. Йому потрібні люди. Він мусить знайти людей.
Одного він уже мав. Його звали Зама. Молодий чоловік віку Тимона. Бунтівливий раб, якого взяли за річкою. Він носив ланцюги менше року. Тимон пильно подивився на нього й побачив, як його очі приходять у фокус, побачив, як він підняв підборіддя, як м’язи на його щелепах стислися.
– Молоток! – скомандував Тимон. – Принеси молоток!
Зама стрепенувся. Це було зусилля волі з його боку – скинути з себе тягар рабства.
– Поквапся, – сказав Тимон. – У нас мало часу.
Зама підібрав один із відбійних молотків із короткою ручкою і підвівся з лави.
Тимон відчув, як його серце злітає у височінь. Він знайшов чоловіка. Він простяг до нього свої зап’ястки, досі тримаючи в руці меч.
– Збий із мене ланцюги, – наказав він.
Ланнон Гіканус був задоволений, хоч і намагався не робити це очевидним. Він стояв біля вікна й дивився вниз на гавань, де п’ять галер стояли, причалені до кам’яної пристані. Ланнон накрутив одне з пасом бороди на палець і всміхнувся таємничою усмішкою.
У кімнаті за його спиною Ріб-Адді читав своїм строгим і точним голосом, розчісуючи пальцями скуйовджену сиву бороду:
– В Опет сьогодні доставлено з південних, порослих травою рівнин п’ятдесят вісім великих бивнів слонової кістки загальною вагою шістдесят дев’ять талантів.
Ланнон швидко обернувся, приховуючи свою втіху за сердитою усмішкою.
– А ти був присутній при зважуванні? – запитав він.
– Як і завжди, володарю, – запевнив його Ріб-Адді, а його писарі подивилися вгору від своїх записів, побачили, як пом’якшився вираз Великого Лева, усміхнулися й задоволено закивали головами.
– Добре, – пробурчав Ланнон і знову обернувся до вікна, тоді як Ріб-Адді читав далі.
Його голос лунав монотонно, й Ланнон відчув, як його увага втікає невідь-куди, хоч підсвідомість пильно стежила, чи не пролунає в голосі головного рахівника якась фальшива нота. Ріб-Адді мав звичку злегка підвищувати голос щоразу, коли досягав такого місця у своєму звіті, яке могло викликати невдоволення Великого Лева – низький прибуток, невиконане зобов’язання, – бо в таких випадках Ланнон щоразу нападав на нього. Це переконувало Ріба-Адді в тому, що Великий Лев – фінансовий геній і від нього неможливо приховати нічого.
Розум Ланнона помандрував геть, зачіпаючись за якісь випадкові думки, перекидаючи розумові камені, аби побачити, що там під ними ховається. Він подумав про Гая й відчув, як холодний вітер повіяв над поверхнею його задоволення. Була якась тріщина в їхній дружбі. Гай змінив своє ставлення до Ланнона, й Ланнон шукав причину такої зміни. Він відкинув думку, що це є наслідком їхнього тривалого відчуження. Причина була в чомусь іншому. Гай став замкненим, потаємним. Він тепер рідко проводив свої ночі в палаці, ділячи гру в кості, вино й сміх із Ланноном. Нерідко, коли Ланнон посилав по нього вночі, то замість того, щоб побачити Гая з лютнею на плечі та новою баладою, яку він збирався проспівати, приходив раб і повідомляв, що Гай хворий або спить, або пише.
На цю думку Ланнон спохмурнів, і тут він почув, як голос Ріб-Адді в його розповіді на мить підвищився, й він обернувся до нього й спопелив його поглядом.
– Що там? – прогарчав він й обличчя писарів пожовкли й побіліли від страху.
Вони низько нахилилися над своїми сувоями.
ebooksa