Сонячний Птах

– Мій володарю, стався важкий обвал скелі в південному кінці шахти, – заникуючись, пояснив Ріб-Адді.

Його ніколи не переставало дивувати, що з великої кількості цифр Ланнон негайно хапався за десятивідсоткове зниження видобутку на одній із десятка маленьких шахт серединного царства.

– Хто там наглядач? – запитав Ланнон і наказав змінити того чоловіка. – Це недбалість, яку не можна терпіти, – сказав Ланнон головному рахівникові. – Зменшується видобуток, гинуть цінні раби. Я радше витрачу більше коштів на кріпильне дерево, це буде дешевше в кінцевому підсумку.

Ріб-Адді продиктував наказ одному з писарів, а Ланнон знову повернувся до вікна та своїх думок про Гая. Він пригадав, як усе було раніше, як присутність Гая надавала пікантності атмосфері, де кожен тріумф здавався ціннішим, а кожне розчарування або лихо було легше пережити. Відбувалося багато чого доброго, коли Гай був тут.

У нечасті хвилини самовідвертості Ланнон розумів, що Гай Бен-Амон – єдине людське створінням, на яке він міг дивитись як на друга.

Становище Ланнона відокремлювало його від інших. Він ні до кого не міг наблизитися в пошуках тепла й комфорту, що їх навіть цар потребує. Дружини й діти боялися його. Вони почувалися скуто в його присутності й розлучалися з ним з очевидною полегкістю.

У всьому своєму царстві він має лише одну особу, наділену мужністю, чесністю і байдужістю до наслідків, яка дозволяла йому жити в присутності царя, не зіщулюючись від страху.

«Він мені потрібен, – подумав Ланнон. – Він потрібен мені набагато більше, аніж я потрібен йому. Усі його люблять, але тільки він по-справжньому любить мене».

І він зробив гримасу, пригадавши, як Гай кинув йому виклик, і саме він, Ланнон Гіканус, сорок сьомий Великий Лев Опета, страждав більше від того відчуження.

«Я не дозволю йому знову кудись їхати, – заприсягнувся він. – Не дозволю розлучатися зі мною, як він розлучився тепер. – І самочесність не покинула його. Він не став приховувати від себе, що ревнує до свого головного жерця. – Я готовий знищити будь-кого, хто стане між нами. Він мені потрібен».

Він подумав про останню подорож Гая Бен-Амона. Чи й справді існує потреба, щоб верховний жрець вирушив у дорогу на чотириста миль, узявши із собою дві когорти легіону і жрицю та пророчицю Опета для того, щоб освятити якесь дрібне святилище богині на місці перебування самітного гарнізону в північному царстві? Ланнон думав, що Гай покинув Опет із якоїсь мало зрозумілої особистої причини, а тепер цар нудиться, дратується й почувається самотнім. Гай знав, що Ланнон планує влаштувати свято на свої іменини.

Поквапна хода якихось озброєних людей урвала думки Ланнона. Він обернувся від вікна саме в ту мить, коли троє високих офіцерів вдерлися до кімнати. Із ними швидко ввійшов центуріон у запорошеному плащі й неначищеному обладунку. Пилюка була в його бороді й покривала сандалі та поножі.

– Мій володарю. Дуже погані вісті.

– Що таке?

– Повстання рабів.

– Де?

– У Гальї.

– Скільки їх?

– Дуже багато. Ми точно не знаємо. Ось цей чоловік, – і вони показали на центуріона, – усе бачив на власні очі.

Ланнон обернувся до стомленого офіцера.