Сонячний Птах

– Розповідай! – наказав він.

– Я був у патрулі, величносте. П’ятдесят людей, які йшли на північ. Ми побачили дим, та, коли дійшли до шахти, там усе скінчилося. Вони відкрили ворота табору й перебили гарнізон. – Він замовк, пригадавши мертвих чоловіків із розпоротими животами й криваве місиво після кастрації між їхніми ногами. – Усі вони пішли геть, крім хворих і скалічених. Цих вони покинули.

– Скільки?

– Близько двохсот.

– Що ви зробили з ними?

– Віддали мечу.

– Добре! – кивнув головою Ланнон. – Говори далі.

– Ми пішли за головною масою рабів. Їх було більше, аніж п’ять тисяч, коли вони покинули Галью, і вони вирушили на північ.

– На північ, – прогарчав Ланнон. – До великої річки, звичайно.

– Вони рухаються повільно, дуже повільно. І на своєму шляху вони все грабують і спалюють. Ми йшли за ними, прямуючи на клуби диму та стерв’ятників у небі. Населення попереду них утікає, залишаючи їм усе. Вони пожирають землю, як сарана.

– Скільки їх? Скільки їх? – запитав Ланнон. – Ми повинні знати!

– Вони відкрили всі табори в Гальї та в Тує і табори біля десятка інших шахт і всіх рабів, що працювали на полях, вони також забрали із собою, – відповів центуріон.

Один із офіцерів наважився зробити припущення:

– Тоді їх має бути близько тридцятьох тисяч, чи не так?

– Щонайменше, величносте, – погодився центуріон.

– Тридцять тисяч, святе ім’я Ваала, – прошепотів Ланнон. – Так багато! – Потім його опанував гнів, і він заговорив різко й грубо: – Які сили ми маємо, щоб зупинити цей марш? Скільки легіонів мобілізовано?

– Два легіони стоять у провінції Зенґ, – повідомив один з офіцерів.

– Ми не встигнемо вчасно їх туди перекинути, – відповів йому Ланнон.

– Один легіон ми маємо тут, в Опеті.

– Надто далеко, надто далеко, – пробурчав Ланнон.