Сонячний Птах

– Я рекомендую вам нового головнокомандувача всіх легіонів Опета. Рекомендую вам Гая Бен-Амона, Сокирника богів.

А тоді цар і верховний жрець напилися до втрати пам’яті.

Ґондвені був одним із двохсот племінних вождів народу венді, його територія межувала з глибокою ущелиною Кал, землею вигнанців. Цей товстий успішний чоловік був дуже обачним, а тому регулярно залишав невеличкі пакунки з сіллю і м’ясом у сховку в горах, де вигнанці забирали їх. А що він був чоловік обачний, то також давав притулок і їжу самотнім подорожнім, які прямували в гори або поверталися з них, і коли вони покидали його місто, то пам’ять про їхнє перебування відходила разом із ними.

Одного вечора високий і худий незнайомець сидів біля його вогнища і їв його харч та пив його пиво. Ґондвені відчув силу та цілеспрямованість за незворушним, змережаним шрамами обличчям із пронизливими жовтими очима. Він відчув дивну спорідненість із цим чоловіком і розмовляв більше, аніж мав звичай. Хоч незнайомець і розмовляв мовою венді, він, схоже, нічого не знав про політику й справи племені, не знав навіть, як звуть верховного царя, який прийшов на зміну Манатассі, коли того захопили білі дияволи, що живуть за річкою.

– Із шістьох братів Манатассі п’ятеро померли швидкою й таємничою смертю, випивши пива, яке їм приготував середульший брат Кані. Лише Кані вижив після того бенкету.

І Ґондвені захихотів, кивнув головою і з виглядом знавця підморгнув незнайомцеві.

– Він тепер наш цар, Великий Чорний Бик, Небесний Грім, збирач податків і великий розпусник венді з п’ятьма сотнями дружин і півсотнею хлопчиків.

Ґондвені сердито сплюнув у вогонь, а тоді приклався до глека з пивом, перш ніж передати його незнайомцеві. Коли той узяв глека, Ґондвені побачив, що правої руки в нього немає, і він підтримує глек куксою.

– А радники Манатассі, його воєначальники, його побратими? – запитав незнайомець. – Де вони тепер?

– Більшість у черевах стерв’ятників. – І Ґондвені красномовно черкнув пальцем по горлу.

– Більшість із них?

– Деякі переметнулися до Кані та їдять його хліб та сіль, інші розгорнули свої крила й полетіли. – Ґондвені показав на гори, які здавалися зубами давньої акули на тлі місячного неба. – Деякі є моїми сусідами, вождями вигнанців, які нікому не платять податків і чекають у горах вони самі не знають чого.

– Хто вони?

– Зингала.

– Зингала, коваль? – збуджено запитав незнайомець, і вираз обличчя Ґондвені змінився.

Він подивився на незнайомця важким поглядом.

– Мені здається, ти знаєш більше, аніж треба для безпеки, – сказав він стриманим голосом. – Либонь, нам час вкладатися спати. – Він підвівся на ноги й показав на двері хатини. – Для тебе постелили мату для спання, і я пришлю дівчину, щоб ти почувався комфортно.

Незнайомець накинувся на тіло дівчини, що не чинило йому опору, як шалений шторм, налягаючи на неї з усієї сили, й Ґондвені чув, як вона кричала від болю й страху. Він не зміг заснути, стривожений і неспокійний, а коли вдосвіта зазирнув до хатини, яку надав подорожньому на ніч, то дівчина лежала, забувшись у виснаженому сні, а незнайомець зник.

Глибока ущелина розколювала гори так глибоко, що дорога в ній була темною, замшілою і слизькою. На вершині ущелини смужка срібного світла спадала з найвищих стрімчаків, а вітер перетворював її на туман, що охолоджував обличчя Манатассі, коли він вибирався нагору.

На рівному місці він зробив зупинку, щоб перепочити, й обрубок його правої руки гостро заболів у холоді. Він знехтував біль, запхавши його під свідомість, і подивився на темний і вузький прохід ущелини.